Читати книгу - "Спокута сатани"

Марія Кореллі

Спокута сатани

Присвячую моїм незабутнім

Ч. І. К. та Ч. М. І.

І

Чи знаєте ви, що означає бути злиденним? Бути злиденним не тими злиднями, що на них деякі люди скаржаться, маючи п’ять або шість тисяч на рік і запевняючи, ніби ледь-ледь животіють, але насправді злиденним − жахливо, відразливо злиденним? Нужда, така огидна, принизлива та обтяжлива, − нужда, яка змушує вас носити ту саму одіж до цілковитої її ветхості; яка відмовляє вам у чистій білизні через спустошливі витрати на пралю; яка позбавляє вас самоповаги і спонукає вас у замішанні переховуватись на задніх вулицях замість того, щоб вільно й незалежно гуляти між людьми. Саме таку злиденність я маю на увазі. Це гнітюче прокляття, яке придушує шляхетні прагнення. Це моральний рак, який гризе серце добропорядної людської істоти і робить її заздрісною, лихою та навіть здатною на застосування динаміту. коли людина бачить тлусту бездільну світську жінку, що проїздить у розкішній колясці, лінькувато розлігшись на подушках, з обличчям, розчервонілим від переситу; коли завважує безмізкого й чуттєвого модника, що курить і позіхає знічев’я в парку, ніби цілий світ із мільйонами чесних трударів було створено виключно для розваги так званих «вищих верств», − тоді її кров перетворюється на жовч і стражденна душа обурюється й волає:

− Навіщо така несправедливість в ім’я Боже? Навіщо негідний ледащо має повні кишені золота, здобутого випадково чи то отриманого у спадок, коли я, працюючи невтомно з ранку до ночі, заледве можу пообідати?

Справді, навіщо? Чом би бур’янові не цвісти, наче зеленому ваврину? я часто про це думав. Тим не менш, тепер мені видається, що я можу розв’язати це завдання за допомогою власного досвіду.

Але… якого досвіду! Хто дійме цьому віри? Хто повірить, ніби щось таке химерне і страховинне випало на долю смертного? Ніхто. Між тим, це правда − правдивіша, ніж багато іншого, званого правдою. Утім, я знаю, що багато людей живуть у таких самих умовах, під таким самим тиском, усвідомлюючи, можливо, час від часу, що вони обплутані пороком, але заслабкі волею, щоб розірвати тенета, у які добровільно потрапили. Я навіть маю сумнів: чи візьмуть вони до уваги урок, даний мені? У тій самій школі, тим самим грізним учителем? Чи пізнають вони той розмаїтий, осібний, діяльний розум, який ненастанно, хоча й безмовно, працює? Чи пізнають вони Вічного правдивого Бога, якого я змушений був пізнати всіма фібрами свого умогляду? Якщо так, то темні завдання стануть для них ясними, й те, що видається світовою несправедливістю, виявиться справедливим!

Але я не пишу з якою-небудь надією переконати чи просвітити моїх товаришів. Я надто добре знаю їхню впертість: я можу судити зі своєї власної. Були часи, коли мою гордовиту віру в самого себе не могла похитнути жодна людська особина на земній кулі. І я бачу, що й інші стоять на тому самому переконанні. Я лише маю намір переповісти кілька випадків зі свого життя − згідно з тим порядком, як вони відбувалися, − залишаючи більш самовпевненим умам ставити й розв'язувати загадки людського існування.

Однієї жорстокої зими, що запам'яталася своєю полярною суворістю, коли величезна холодна хвиля розпросторила свою льодову силу не тільки на щасливі Британські острови, але й на цілу Європу, я, Джеффрі Темпест, був сам-один у Лондоні і майже вмирав із голоду. Тепер голодна людина рідко коли збуджує співчуття, на яке заслуговує, оскільки мало хто повірить їй. Заможні люди, які щойно поїли до переситу, − найнедовірливіші; багато хто з них навіть усміхнеться, коли їм розкажуть про голодних злидарів, ніби це жарт, вигаданий для пообідньої розваги. Або з дратівливо статечною увагою, що характеризує аристократів, які на поставлене питання не чекають відповіді чи то не розуміють її, після доброго обіду, почувши про якогось бідолаху, що помирає з голоду, промурмочуть: «Який жах!» − і одразу ж повернуться до обговорення останньої новини, щоби згаяти час, доки він не вбив їх правдивою нудьгою. «Бути голодним» − звучить грубо й вульгарно для високого товариства, адже воно завжди їсть більше, ніж потребує.

У той період, що про нього кажу, я, що зробивсь відтоді одним із людей, які найдужче збуджують заздрість, надто добре пізнав жорстоке значення слова «голод». Гризливий біль, хвороблива слабкість, мертовне заціпеніння, ненажерливість тварини, що благає їжі, − всі ці відчуття задосить страхітливі для тих, хто через безталання день при дні готував себе до них; але, можливо, набагато болісніші вони для того, хто дістав витончене виховання і вважав себе за «джентльмена». І я відчував, що не заслуговую на страждання вбозтва, в якому опинився. Я сумлінно працював. Після смерті свого батька, коли я виявив, що кожен пенні з його позірного статку належить кредиторам і що з нашого дому й маєтку мені нічого не лишилося, крім коштовної мініатюри моєї матері, яка віддала життя, народжуючи мене на світ, − відтоді, кажу я, мені довелося трудитися зранку й допізна. Університетську освіту я застосував до літератури, до якої, як мені здавалося, мав покликання. Я шукав собі заняття мало не в кожній лондонській газеті. У багатьох редакціях мені були відмовляли, в деяких брали на випробування, але ніде не обіцяли постійної роботи.

Хто б не шукав заробітку, маючи саму лишень голову й перо, на початку цієї кар'єри з ним будуть поводитись, як із парією. Нікому він не потрібен, усі його зневажають. Його прагнення осміюють, його рукописи повертають нечитаними, про нього піклуються менше, ніж про ув'язненого вбивцю. Убивця принаймні одягнений і нагодований, статечний священик відвідує його, а тюремник інколи навіть не від того, щоб зіграти з ним у карти. Але людина, обдарована оригінальними думками і здатна висловлювати їх, уважається найгіршим злочинцем, і її, якби могли, заштурхали б до смерті.

Я терпів у похмурому мовчанні й стусани, й удари і жив далі − не з любові до життя, а лише тому, що зневажав боягузтво самознищення. Я був іще надто молодим, щоб легко облишити надію. Я мав невиразну думку, що й моя черга настане, що колесо фортуни, яке вічно обертається, одного чудового дня знесе мене вгору, як тепер тягне донизу, лишаючи мені тільки змогу подальшого існування, − адже це було нидіння й