Читати книгу - "Останній раз"
- Жанр: Бойовики 🔫💣👊
- Автор: Андрій Анатолійович Кокотюха
«...автор уміє будувати цікаві сюжети, захоплювати читача своєю інтригою. А для читача це дуже важливо, адже він любить і заплутане плетиво кримінального сюжету, і впізнавати знайомі ситуації, і радіти, розгадавши розвиток колізії».
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андрій Кокотюха
ОСТАННІЙ РАЗ
Кримінальна повість
Зграє псів, ти від зграї моєї біжи.
В рівній сварці — за нами удача.
Ми вовки — і нам вовче життя до душі,
Ви собаки — і смерть вам собача!
Володимир Висоцький
Ялта. Червень.
— Тут вільно, мужчино?
Антон кивнув, і блондинка вмостилася навпроти нього за столиком.
— Нудьгуєте, молодий чоловіче? — на відповідь вона не чекала хоча б тому, що знала її наперед. — Теплий вечір. Навіть задушний. Вип’ємо холодного шампанського?
Офіціант, схожий статурою на штангіста, виріс біля столика одночасно з новою відвідувачкою. Він чув її слова і запитально глипнув на Антона. Той кивнув, і атлет випарувався.
Вечір був задушним навіть для Ялти. В такий час набережна повна люду. Парами, групами чи поодинці курортники неквапом шпацірували туди-сюди без певної мети, просто насолоджуючись власними лінощами. Тут не було місця офіційним костюмам та діловим робочим сукням. Кожен запросто гуляв у шортах, футболці й капцях, а були й такі, хто не комплексував з приводу плавок та сорочки просто на голе тіло. В цьому — секрет та приваблива сила нічної набережної. Вдягнутий просто, по-домашньому, відпочивальник почував себе як удома серед пальм, рухливих різнокольорових закличних вогників кафе, барів, ресторанів та казино, гарних жінок. Поряд — море, що іскриться планктоном, обличчя обдає приємною прохолодою, котру приносить подих вітру, а слух пестить спокійне шурхотіння прибою. І ти серед усього цього раю з рекламних проспектів про красиве життя — вдома... Нехай ілюзія, нехай лише на кілька вечорів, але все довкола — твоє... Місто гостей, на частинку якого потай претендує кожен. І кожен морально готовий витрачати тут гроші, як у себе. Не озираючись. Упевнено.
Упродовж набережної суцільним рядом тягнулися відкриті кафешки. Вільних столиків ставало тим менше, чим упевненіше вступала у свої права кримська ніч. Самотній чоловік за столиком — у більшості випадків рибалка, а в його риболовлі функцію наживки виконує він сам. Ніхто не дивується, якщо місце поряд скоро виявляється зайнятим. На набережній риба завжди чудово клює.
— Сигареткою пригостите? — білявка закинула ногу за ногу, невідомо для чого обсмикнула край спіднички, котра сягала середини красивого засмаглого стегна.
Антон підсунув до неї пачку «Мальборо». Білявка прихопила край сигарети пухкими губами, він, ледь підвівшись, підніс запальничку.
— Давно приїхали?
— Сьогодні вдень, — він теж запалив.
— Надовго?
— Як пощастить... Якщо не буду нудьгувати і якщо погода не зіпсується...
— Ну-у, з погодою пощастило. А стосовно нудьги...
Атлет приніс запітнілу пляшку шампанського, склянки і знову випарувався. Хлопнув корок, золотистого кольору напій запінився у склянках.
— Антон.
— Віта.
Холодне шампанське справді освіжало.
— Віта — це Вікторія?
— Ні. Вікторія — це Вікторія, перемога. А Віта — просто Віта. Життя.
— І як життя, Віто? — Антон усміхнувся.
— По-всякому. Як у всіх...
Антон долив їй та собі, вмостився зручніше у пластмасовому напівкріслі. Співбесідницю він слухав одним вухом, очі бігали довкола, старанно вишукуючи підозрілих. Наче все спокійно. Начебто. Схоже на те. Ними ніхто не цікавиться. Хотілося б вірити.
Теревенячи ні про що, вони допили пляшку. А нічне життя лиш починалося і згасне з першими променями сонця.
— Ти купався сьогодні? — вони непомітно перейшли на «ти».
— Так, пару разів...
— Нічне море — це казка. Любиш купатися при місяці?
— Як русалки?
— Одну русалку я можу тобі показати. Ходімо?
Вони вийшли з-за столика й рушили в бік моря. До них нікому не було діла. Подібних парочок тут вештається достобіса. Місто запланованих випадкових знайомств.
Вогні набережної лишилися позаду. Під ногами зашурхотіла галька. Віта скинула черевички, п’яти швидко звикли до прохолоди пляжної ріні. Вони надибали тапчан, не змовляючись, сіли так, щоб прохолода обдавала їхні обличчя. Антон обійняв супутницю за плечі, знайшов її губи своїми.
— Привіт, — шепнула стиха Віта.
— Привіт, — відповів Антон. — Як ти?
— Нормально. Проблем не було, дзвінка справді виявилось досить. Я на легальному становищі.
— Клієнти траплялися?
— Ого, ти ревнуєш? Ти ж дав таблетки, отож він роздягається, випиває романтичний келих шампусику і вирубається до ранку. А вранці я розхвалюю його чоловічі здібності. Як ти й казав, — Віта цмокнула його в щоку. — Купатися будемо?
— Не зараз, — голос Антона посерйознішав. — Давай про справи.
— О’кей, — Віта діловито відсторонилася, поклала ногу на ногу, спершись руками на лежак. — Живе в «Лівадії», зайняв ціле крило на п’ятому поверсі, праве.
— У нього стільки людей?
— Ні, просто він оплатив усі номери в цьому крилі. З ним прилетіло не менше десятка хлопців, хтось увесь час стовбичить біля чергової на поверсі. Мало не документи перевіряє, справжній КПП, — вона говорила, як рапортувала. — 3 номера виходить рідко, зранку виїздить у справах, повертається години за три-чотири — і до наступного ранку носа з номера не потикає. До машини іде в щільному кільці охорони і дуже швидко. Точно прицілитися неможливо. Зручної позиції практично немає. Їжу носять з ресторану в номер. Дівчаток найняли для обслуги постійних, на весь час. Місця, куди він їздить, теж глухі. Плавати їздить кудись у басейн, знову ж таки закритий. От і підступися.
Антон глибоко вдихнув.
— Цікаво, якщо море таке брудне, як пишуть, то яке тоді хвалене морське повітря?
— Він сюди не повітрям дихати приїхав, а справи робити. Ми теж.
— Ось і я про це. Ідеї є?
— Ідей поки що немає.
— Давай думати. Тут хоч прохолодніше і думається легше.
Обоє закурили. Розмова мала бути довга. Мінімум до ранку.
На балконі п’ятого поверху готелю «Лівадія» стояв чоловік, що про нього йшлося на пляжі. На ньому було шовкове кімоно з величезним червоним драконом на спині. Під шовком вгадувалося могутнє тіло. Сильні волохаті руки міцно стискали балконні бильця. Він стояв і слухав тріскотіння цикад.
То був Реваз Кіпіані, ватажок однієї з найпотужніших кавказьких злочинних груп. Всю його біографію добре знали в столичному управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Там також знали, де в даний момент він перебуває, з якою метою приїхав до Ялти і з ким веде переговори. І ще знали, кому й скільки він платить в уряді та апараті МВС, щоб жити спокійно. Виселити Кіпіані за межі України давно вже стало неможливим. Він офіційно одружився на такій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній раз», після закриття браузера.