Читати книгу - "Володар Світла"
- Жанр: Фантастика 🚀🪐👽
- Автор: Роджер Желязни
Після загибелі Землі екіпаж і пасажири космічного корабля «Зоря Індії» прибули на планету іншої зоряної системи, де існувало незнайоме землянам життя Винищивши або ув’язнивши тубільців, члени екіпажу проголосили себе богами цієї далекої планети. Безсмертні, володарі найвищих технічних досягнень, вони мешкають у Місті Небесному, тоді як інші колоністи животіють у злиденних містах і селах темної епохи. Але серед «богів» знаходяться прометеї, які прагнуть нести вогонь прогресу цим небожественним, звичайним людям Та кожен, хто намагатиметься це зробити, прогніває Небеса І не врятується жоден Окрім тих, хто не втратив у собі людину.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роджер Желязни
Володар Світла
Розділ перший
Кажуть, ніби за п’ятдесят три роки після свого звільнення повернувся він зі Злотої Хмари, щоб іще раз підняти рукавичку Небес, стати на герць із Ладом життя й богами, які його запровадили. Послідовники молилися про його повернення, хай навіть молитви їхні були гріх. Не годиться ж бо турбувати молитвою того, хто, хоч би за яких обставин, пішов у нірвану[1]. Та люди в шафранових рясах усе одно благали, щоб Мечник, Манджушрі[2], знову прийшов поміж ними. І, кажуть, Бодгісатва[3] почув...
Хто цілком знищив потяги,
незалежний від харчу, чия царина —
непередавана свобода порожнечі, —
шлях їх, як шлях птахів у повітрі,
важко зауважити.
«Дгаммапада»[4] (93)
Послідовники звали його Магасематман і казали, що він — бог. Сам він, однак, волів відкидати «Мага-»[5] й «-атман» [6] і звався просто Сем. Богом себе він ніколи не проголошував. А втім, ніколи й не проголошував, що він — не бог. За тих обставин жодне з цих тверджень на користь би не пішло. Мовчання натомість могло б.
Тому особу його оповивала таємниця.
Було це в сезон дощів...
Було це в розповні великої вогкості...
Було це дощовитими днями — піднеслися тоді їхні молитви, за джерело яким правили не чотки й не молитовні колеса, а велика молитвомашина в монастирі Ратрі, богині ночі.
Високочастотні молитви були скеровані вгору, в атмосферу й далі, аж до тієї золотої хмари під назвою Божий Міст, що оперізує цілий світ і вночі нагадує бронзову веселку, а посеред дня робить червоне сонце жовтогарячим.
Дехто з ченців піддавав сумніву канонічність цього способу молитвувати, та збудував машину й керував нею Яма[7]-Дгарма[8], упалий, із Міста Небесного; подейкували, саме він хтозна-коли збудував і могутню громову колісницю владаря Шиви[9] — апарат, що ширяв небесами, вивергаючи по собі полум’яні струмені.
Хай він і потрапив у неласку, та Яму все ще вважали найвправнішим із винахідників, хоча сумніву не було: Боги Міста змусили б його вмерти справжньою смертю, коли б тільки дізналися про молитвомашину. Щоправда, не було сумніву й у тім, що справжньою смертю вони б його змусили вмерти навіть без такого приводу, як молитвомашина, коли б тільки він потрапив їм до рук. Як він уладнає це з кармовладцями, було його особисте діло, однак ніхто не сумнівався: щойно прийде час, спосіб він знайде. Він був тільки вдвічі молодший за саме Місто Небесне, а пам’ятало ж заснування того осідку щонайбільше десятеро богів. У питаннях Світового вогню уходив він за мудрішого, ніж навіть владар Кубера[10]. Та це були його менші Атрибути. Найліпше його знали за дещо інше, хоч говорив про це мало хто. Рослий, але не надміру; кремезний, та не опасистий; рухався плавно й повільно. Носив червоне, словами не розкидався.
Яма порався коло молитвомашини, а велетенський металевий лотос, що його він приладнав на даху монастиря, обертався і обертався у своїх опорах.
На будівлю, лотос і джунглі біля підніжжя гір падав дощик. Упродовж шести днів Яма надіслав кіловати молитов, але через статичну електрику Нагорі його ніхто не чув. Півголосом покликав він до найславетніших тогочасних божеств плодючості, спом’янувши їхні найвидатніші Атрибути.
За відповідь правив лиш гуркіт грому, і малий мавпій, що Ямі прислуговував, пирхнув.
— Хоч молися, владарю Ямо, хоч проклинай, а результат той самий, — зауважив він. — Себто ніякого.
— Й оце аж сімнадцять утілень тобі знадобилось, щоби збагнути сю істину? — мовив Яма. — Ось тому ти досі й сидиш у мавпі.
— Зовсім ні, — обурився мавпій, якого звали Тек. — Хоч моє падіння й не було таке феєричне, як твоє, проте до нього спричинилися прояви особистої ворожнечі з боку...
— Годі! — відрізав Яма, відвертаючись.
Тек збагнув, що, либонь, зачепив був болюче місце. Шукаючи інший предмет для розмови, рушив до вікна, вистрибнув на широке підвіконня й витріщився на небо.
— Бачу на заході просвіт у хмарах, — повідомив він.
Яма підійшов, теж глянув, нахмурився й кивнув:
— Еге ж. Лишайся тут і тримай мене в курсі.
Він перейшов до пульта.
Нагорі лотос припинив обертатися, відтак скерувався на ділянку чистого неба.
— Дуже добре, — сказав Яма. — Це вже щось.
Він підніс руку до окремої панелі керування, де клацнув кількома перемикачами й підкрутив дві ручки.
Під ними, у печерних підземеллях монастиря, прийняли сигнал і розпочали інші приготування: лаштували носія.
— Хмари знову скупчуються! — крикнув Тек.
— Та вже байдуже, — відказав Яма. — Рибка в сітці. Лине він із нірвани до лотоса.
Знову гримнуло, а в лотос гучно, наче град, забарабанила злива. Змії блакитних блискавиць звивалися й сичали над верховинами.
Яма замкнув останнє коло.
— Гадаєш, він буде радий знову вдягнути тіло? — запитав Тек.
— А йди ти банани ногами лупи!
Тек вирішив, що вважатиме це дозволом піти, і лишив Яму самого в кімнаті, де ще треба було повимикати апаратуру. Спершу рушив коридором, а потім спустився широкими сходами. Зупинившись на майданчику, він почув голоси й шурхіт сандалів, що наближалися з бокової зали.
Не вагаючись, Тек видерся на стіну, чіпляючись за два протилежні ряди вирізьблених тварин — пантер і слонів. Умостившись на крокві, він сховався в тіні й став нерухомо чекати.
Крізь арку пройшло двоє чорноризців.
— То чому вона не може розчистити їм небо? — спитав перший.
Другий, старший і кремезніший, знизав плечима.
— Хіба ж я мудрець, щоб відповідати на такі запитання... Її небайдужість очевидна, інакше б вона не дала їм цього прихистку й не дозволила б Ямі так ним скористатися. Та хто може визначити межі ночі?
— Або жіночих настроїв, — зауважив перший. — Чув я, що навіть жерці не знали про її прибуття.
— Може бути. Хай там як, а скидається це на добре знамення.
— Скидається на те.
Ченці проминули ще одну арку, і Тек слухав, як вони віддаляються, доки не запанувала тиша.
Та навіть тоді він не пішов із сідала.
«Вона», що її згадували ченці, могла бути тільки сама богиня Ратрі — об’єкт поклоніння ордену, який прихистив послідовників Великодухого Сема, Просвітленого.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Світла», після закриття браузера.