Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

170
0
В повній версії книги "Лицарі Дикого Поля. Том 2" від автора Ярослава Дегтяренка, яка відноситься до жанру "Любовні романи 💘💔💋 / Фантастика 🚀🪐👽", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Лицарі Дикого Поля. Том 2» від автора - Ярослава Дегтяренка, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Любовні романи 💘💔💋 / Фантастика 🚀🪐👽" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Лицарі Дикого Поля. Том 2" з друзями в соціальних мережах: 

Роман про кохання, але не тільки — він правдиво та в подробицях висвітлює історичні події нашої країни, показує читачу іншу Україну, таку, якою її бачили, мабуть, лише вчені-історики. Інтрига не відпускає увагу читача до останньої сторінки.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 153
Перейти на сторінку:
Ярослава Дегтяренко
Лицарі Дикого Поля. Том 2
Розділ ХVІ. 
КОРСУНЬ

Скачи, ляше, як Хмель скаже!

Козацька приказка

— Господи! Це були люди чи звірі? — оторопіло промовив Марко, озираючись навколо.

Козаки їхали через спалене село. Дим згарищ уже згас, але всюди лежали мертві тіла — по-звірячому вбиті чоловіки, жінки, немовлята, діти, старі... Навіть собаки, і ті були вбиті та лежали поруч зі своїми мертвими господарями. День-два тому тут сталася бійня. Рої мух укупі зі зграями круків кружляли над тілами, від яких ширився солодкуватий, тоскний сморід мертвечини, що гнила під палючим травневим сонцем. Цей нестерпний сморід ні з чим неможливо було сплутати. Його не міг перебити навіть запах гару.

— Це зробили люди. Ті, які славлять Христа й милосердя Його, — відповів йому Тимофій. У його очах застиг гнів, і молодий козак пустив свого Ворона швидше, відвертаючись від страшної картини.

— Ой, нене! — пискнув Гриць і, звиснувши зі свого коня, повернув землі вміст свого шлунка.

— Звикай, синку. Ти ще й не таке побачиш, — м’яко сказав йому один із запорожців, коли хлопчину перестало нудити. Старий козак сам згадав, як його теж колись знудило після першого бою. — Піди, умий обличчя.

Але Гриць нізащо не хотів злазити з коня і ступати на землю, политу невинною кров’ю. Замість того щоби піти до колодязя, він дістав свою флягу і вмився водою з неї. Молодий хлоп поїхав із Чигирина разом із запорожцями — Гелена милостиво дозволила йому піти разом із ними й навіть великодушно подарувала коня й шаблю. Адже вона досі залишалася пані Чаплинською, а Гриць — її хлопом.

Козаки в мовчанні проїхали через мертве село. Ніхто з них не уявляв, що такий безбожний наказ про вбивство невинних поселян віддав сам великий коронний гетьман Потоцький.

Після того як Стефан вирушив за пороги громити повсталих козаків, пан гетьман неспішно рухався слідом за сином. Потоцькому нікуди було поспішати. До нього потроху долучалися невеликі загони шляхтичів, поповнюючи його й без того велику армію, і в таборі польських військ процвітали бурхливі веселощі. Обоз був величезний, адже кожен шляхтич вів із собою не лише найманців — за ним їхали його слуги та вози з добром: скринями з одягом, дорогим посудом, килимами, білою постіллю, серветками і скатертинами, їжею і хмільними напоями, похідними наметами й навіть ліжками. Шляхта звикла до комфорту й не збиралася відмовлятися від нього навіть під час війни. Час у польському таборі минав весело та невимушено — шляхтичі об’їдалися, розпивали мед і хвалилися тим, як легко вони розженуть повстале гультяйство. Причому один прагнув перевершити іншого в дотепності.

Але час спливав, а звісток від Стефана Потоцького все не було. Бунтівники теж не з’являлися, а на шляху кварцяного війська зустрічалися мирні та покірливі русини й жодного бунтівного хлопа. Постало запитання: навіщо взагалі було йти в цей похід, коли жодного заколотника в Україні немає? Не дійшовши кілька миль до Чигирина, Потоцький став табором і нарешті вирішив вислати вперед розвідку. Старого батька турбувала така довга відсутність звісток від сина.

— Уже стільки часу минуло, як Стефан виступив на Запоріжжя, а від нього немає жодної звістки, — задумливо промовив гетьман, сидячи за обідом.

— Дарма твоя милість хвилюється! — вигукнув пишно вдягнений шляхтич, що сидів поруч із гетьманом, і чиє прізвище Потоцький ніяк не міг пригадати. — Пан Стефан уже розбив хлопів і тепер тішиться ловами у степу. Йому можна! Він же так славно і блискуче придушив бунт! А може, вони стільки добра і бранців набрали, що змушені рухатися повільно!

— Тоді чому він не повідомляє мені про це? — роздратовано запитав коронний гетьман, на що вже із самого ранку п’яний шляхтич витріщив очі й ледь не гикнув, але так і не зміг дати своєму гетьману зрозумілої відповіді.

Утім, попри своє хвилювання, Потоцький, замість того щоби поспішати до сина, зволікав, часто зупинявся табором і подовгу відпочивав у ньому. Гетьман перебував у солідному віці — йому було п’ятдесят три роки, страждав на подагру, і цей похід його втомлював та завдавав чимало незручностей. Але, попри всі ці прикрощі, огрядний і випещений Потоцький, сидячи за накритим столом, весело і жваво піднімав тости за здоров’я своїх співтрапезників — так він не відчував утоми й розсіював свою тривогу. Ще досадував Потоцький на те, що немає серед такого блискучого і шляхетного товариства гарненьких панянок, чия присутність прикрасила б дозвілля й за чию красу не гріх було б і випити! Холопок поруч із собою за стіл не посадиш!

Усі ці шляхтичі на чолі зі своїм гетьманом — своєрідні патриції Речі Посполитої — могли стати її гордістю, її опорою, її міццю. Але вони воліли марнувати своє життя в рясних бенкетах і узливаннях, полюваннях та інших забавках, водночас тупіючи й опускаючись, доводячи рідну Польщу до анархії та беззаконня своїм свавіллям, жадібністю й жорстокістю.

Першою ластівкою, що повідала про прийдешню бурю, став гонець від Гродзіцького, коменданта Кодацької фортеці. Комендант повідомляв про з’єднання татар із низовими козаками, про зраду тих реєстрових козаків, які були відправлені на човнах Дніпром, і їх перехід на бік Хмельницького. На завершення свого листа він просив собі підкріплення, вважаючи, що бунтівники неодмінно штурмуватимуть Кодак.

Немов грім, прогриміла ця звістка серед нестримних веселощів, що панували в таборі Потоцького. У таке вірити не хотілося нікому, однак довелося. Коронний гетьман, звичайно, досадував на таке віроломство, але добре розумів, що загін реєстрових козаків не зіграє великої ролі, якщо поповнить зграю оскаженілих хлопів.

Та коли до ставки Потоцького прибіг жовнір, який дивом урятувався, і повідав про неймовірний союз та єдність татар і козаків, про Жовтоводську поразку, про загибель у бою Стефана Потоцького й усіх командирів, адже він не знав, що син гетьмана потрапив у полон, де помер від рани, йому ніхто не повірив. Нещасного жовніра

1 2 ... 153
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицарі Дикого Поля. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицарі Дикого Поля. Том 2"