Читати книгу - "Донька генерала"
- Жанр: Фантастика 🚀🪐👽 / Детективи 🔍🕵️♂️🔪
- Автор: Адам Пшехшта
Анотація
1937 рік. В повітрі висить війна. Коли з'являється нова технологія, здатна повернути хід історії, починається битва розвідок.
В третій новелі роману "Вовчий легіон" майор Кроне вирушає в Совіцьку Білорусь на зустріч з донькою білого генерала.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Донька генерала (Вовчий легіон – 3)
Адам Пшехшта
Переклад з польської -- полігНОТ
------------------------------------------------------
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.
Понад десяток чоловіків у брудних, просякнутих потом лахах сиділо під стіною просторого залу, намагаючись не звертати уваги на всеосяжний сморід. Всі не купалися вже щонайменше тиждень, не користувалися милом чи зубною пастою. Вони готувалися до переходу через російський кордон. Гладкий капітан в окулярах, який вів зустріч, давав останні поради й застереження, не зважаючи на кислі гримаси присутніх. Було видно, що він не вперше має справу з подібною ситуацією.
-- Ви чудово підготовані, -- розводився він, блимаючи з-за лінз пожовклими білками очей. – Згубити вас може тільки одне: надмірна любов до вигод і цивілізації!
На його зораному глибокими зморшками обличчі з’явився вираз диявольського єхидства, хворобливо сіра шкіра почервоніла.
-- Пам’ятайте, часте миття скорочує життя! Буквально! – вигукнув він. – Місяць тому одного з наших взяли на кордоні, бо росіяни знайшли в нього в ранці зубну щіточку.
Кроне зітхнув і, під заздрісними поглядами присутніх, втер у слизову оболонку носа нову порцію мазі, що блокувала закінчення нюхових нервів. Після проведених колись сесій з одичним апаратом, в нього був неймовірно чутливий нюх і тому його забезпечили препаратом, який дозволяв йому нормально функціонувати в теперішньому стані. На жаль, згоду на подібні дії мав тільки він. Все було підпорядковане меті операції. А мета була важливою, можна навіть сказати – архіважливою.
Два тижні тому обізвалася донька Івана Дохторова – генерала царської гвардії, людини, яка в 1925 році організувала партизанський рух, що контролював майже три четверті совіцької Білорусі. Дохторов, який очолював підрозділи звані “Зеленими”, і виступав від імені Великого Князя Ніколая Ніколаєвіча, ледь не став господарем територій, що межували з польською частиною Білорусі. Місцеві селяни ставилися до нього прихильно, бо він заборонив своїм людям грабувати й ґвалтувати, а за допомогу платив американськими доларами. Його сили постійно збільшувалися за рахунок білорусів, що втікали з Польщі й дезертирів з Червоної Армії. До певного часу. В якийсь момент він обірвав всі комунікації з іншими районами СССР і почав створювати регулярну армію, а на контрольовану “зеленими” територію прибули особисті посланці Великого Князя. Подейкували, що вони мали підготувати ґрунт для реставрації династії Романових.
Тоді ліквідація партизанського руху Дохторова стала для більшовиків пріоритетом. Їхня реакція була блискавичною і безжалісною: на територію совіцької Білорусі увійшли три армійські корпуси, що налічували десятки тисяч солдатів, сам Дохторов зник за таємничих обставин, а невдовзі страхітливі загони ОГПУ почали свої гіркі жнива на охоплених повстанням територіях. Вся операція тривала трохи більше ніж місяць.
Щоб зрозуміти її успішність, було необхідно встановити – що трапилося з Іваном Дохторовим? Як завжди в таких випадках зароїлося від чуток. Шептали про зраду, подейкували, що Великий Князь Ніколай Ніколаєвіч з невідомих причин припинив підтримку “зелених”, кружляли також плітки, нібито більшовики застосували новий тип одичного апарата. Виплила навіть його назва – “Агонія”. Якою була правда? Цього не знав ніхто, хіба що донька генерала, Ксенія Іванівна. Для Кроне – просто Ксюша… Проблема полягала в тому, що Ксенія хотіла бачити саме Кроне, і до того ж, обрала місцем зустрічі Оршу, яка знаходилася в глибокому тилу ворога. З одного боку, можна було зрозуміти мотиви Ксенії – вона познайомилася з Кроне ще в часи, коли він, діючи за наказом маршала Пілсудського, намагався встановити контакт з партизанами Дохторова. Свого часу Йоган Кроне товаришував теж з кур’єром Ксенії, Глєбом Жегліним, колишнім офіцером елітного підрозділу – Собствєнного Єго Імпєраторского Вєлічія Конвою, що охороняв царську сім’ю. Проте в цій ситуації були й мінуси, багато мінусів. Кроне присвоїли звання майора і він став одним з найважливіших працівників II Відділу Генерального Штабу, який донедавна називався Головним. Він володів такими знаннями про діяльність “Двійки”, що вже кілька років його зобов’язувала заборона залишати країну. Важко навіть уявити собі наслідки, якби він потрапив у руки ворога… З іншого боку, присутність Жегліна підтверджувала достовірність листа доньки Дохторова, а легкість, з якою він перейшов кордон, свідчила, що його підтримувала потужна організація. Якщо Ксенія продовжувала, або мала намір якимось чином продовжувати справу свого батька, здавалося очевидним, що вона будь-якою ціною уникатиме ризику, пов’язаного з подорожжю. Безсумнівно, її вже давно розшукували різноманітні спеціальні служби СССР. От тільки подорож Кроне до лігва лева була такою ж небезпечною, як російська рулетка.
Грюкнули двері й на порозі зупинився ад'ютант шефа II відділу, полковника Бретцеля. Предки Тадеуша Бретцеля були німецькими міщанами, що не перешкодило йому, так само, як Кроне, зробити кар’єру в “Двійці”. Маршал Пілсудський звертав увагу на особисту відданість країні й армії, а не на кровні узи. А саме Комендант, після вдалого перевороту в 1922 році, фактично володів владою в Польщі. Він з великою перевагою виграв перші президентські вибори в Польській республіці, але не мав жодного наміру обмежуватися роллю, нав’язаною йому березневою конституцією. Взявши, практично без бою, владу в грудні 1922 року, він майже одноголосно отримав статус довічного Керівника Держави. Результати президентського референдуму справили враження навіть на його ворогів.
-- Пане майоре… -- ад’ютант з зіркою поручика на пагонах красномовно поглянув на Кроне. – Пан полковник запрошує.
Кроне з полегшенням вийшов з кімнати, намагаючись не звертати уваги на факт, що молодший офіцер вперто тримається на відстані принаймні трьох метрів.
-- Пане полковнику, прийшов майор Кроне, -- доповів той, відкриваючи двері в кабінет Бретцеля.
-- Сідай, Ясю! – запросив його дружнім жестом командир.
Невисокий, худорлявий чоловік з полисілою головою не був схожим на шпигуна, однак погляд сірих очей, які виглядали з-під важких брів, мав у собі щось, що нагадувало скуту кригою річку. Він не був схожим на тих, з ким можна пожартувати.
Кроне з понурим виразом обличчя всівся у вигідне крісло.
-- Навіщо це все? – гаркнув не надто приязним тоном. – Хіба не вистачило б не митися день чи два? А це лахміття?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донька генерала», після закриття браузера.