Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Пам'яті Максима Тадейовича Рильського

…Сила наша від Бога, котрий і дав нам силу бути слугами Нового Завіту, не букви, а духа; буква-бо вбиває, а дух животворить.

Найважливіше діло Боже є: одну безпутну душу оживотворити духом своїх заповідей…

Монографія «“Знаю человека…” Григорий Сковорода: поэзия, философия, жизнь», що склала основу її нової версії («Дух животворить… Читаємо Сковороду»), нижче пропонованої шановному читачеві, вийшла в світ у Москві, причім давно, 1989 року, а робота над нею, потім долання автором перепон до її видання (котре, прецінь, назагал хтозна чи відбулося б, якби не вчасно подана авторитетна підтримка київських колеґ — М. Жулинського та О. Мишанича), зайняли ще кілька років перед тим. Як бачимо, часу збігло чимало, й, повертаючись нині до цієї праці, я вповні здаю собі справу в тому, що за сливе два десятиліття сковородинознавство пішло далеко вперед, корпус досліджень збагатився надзвичайно. Звернімо лишень увагу: у виданому 2002 року харківським видавництвом «Акта» цінному бібліографічному довідникові «Два століття сковородіяни» (укладачі Леонід Ушкалов, Сергій Вакуленко та Алла Євтушенко) бібліографічні факти зі середини отих самих 80-х років посідають близько тисячі позицій. Річ ясна, годі було б і намагатися охопити разом увесь нагромаджений огром. Тож я й не намагався. Звичайно, процес повернення тексту в питому україномовну стихію природно супроводжувався доповненням праці певною — і то доволі значною — кількістю нового або протягом тривалого часу призабутого, табуйованого матеріалу (як, до прикладу, класичні сковородинознавчі праці Д. Чижевського, інші розвідки, гіпотези, оцінки, полеміка, посилання, бібліографія тощо), але робилося такі доповнення лише там, де це органічно пов’язувалося з першотекстом, розширювало рамці аналізу або, якщо треба, коригувало попередні авторові міркування. Спеціального, сказати б, «всеохопно-оглядового» завдання я не ставив собі за мету, що прошу прискіпливого читача мати на увазі.

Третє видання монографії про Григорія Сковороду (в українській її версії — «Дух животворить… Читаємо Сковороду») цілком ідентичне попередньому, тож сказане в уміщеній вище передмові «Від автора — 2006», зберігає свою силу.

«Світ ловив мене, та не спіймав»[1].

Цією заздалегідь створеною автоепітафією Григорій Сковорода підбив підсумок свого життя.

За свідченням першого біографа Сковороди, улюбленого учня і друга Михайла Ковалинського, він «помер 29 числа жовтня (місяця) зранку, вдосвіта, 1794 року. Перед смертю заповів поховати його на підвищеному місці біля гаю і току і… зроблений ним собі напис… написати…» (II, 417).

Дивно, але в автоепітафії вловлюємо щось схоже на зітх полегшення… Життєву путь перейдено, і от назавжди відійшли в небуття пристрасті, що кипіли навколо його творів і вчинків, навколо нього самого.

Проте виявилося, що головні суперечки про Сковороду були попереду. Прецінь, важко назвати когось із українських письменників того часу, хто викликав би такі різні, часто-густо протилежні судження й оцінки. Світ ще довго намагався — і то найчастіше марно — «спіймати» його в тенета епітетів, аналогій, формул…

Уже одна з перших публікацій про Сковороду, що з’явилася майже через чверть століття після його смерті, позначена безпрецедентною для звичаїв тодішньої журналістики дискусійністю. У квітневій книжці за 1817 рік часопису «Украинский вестник», що його видавали в Харкові Євграф Філомафітський та Розумник Гонорський, під спільною «шапкою» — «Сковорода, український філософ» уміщено два мемуарних дописи, які відбивають разюче несхожі точки зору, дарма що обидва автори — і Ґустав Гес де Кальве, й Іван Вернет — посилалися на близьке знайомство з філософом, на особисті враження[2]. Недарма редакторами визнано було за необхідне дати до публікації застережливу передмову: «Видавці одночасно отримали дві п’єси, одну під назвою: “Сковорода, цинік нинішнього віку”; а другу: “Лопанський міст — уривок зі спогадів про Харків”,