Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклав з польської Йосип Брояк

А. і CZ. CENTKIEWICZOWIE

Fridtjof, co z ciebie Wyrosnie? 1962

Czlowiek, о ktorego upomnialo sie morze. 1966

Друге видання перекладу.

Фрітьоф Нансен (норв. Fridtjof Wedel-Jarlsberg Nansen), 1900 р.[1]

Поплавець, що ледь погойдувався на дзеркальній, майже нерухомій гладіні, неспокійно здригнувся, затанцював. Хлопчина нетерпеливо рвонув догори вудку. На сонці блиснув порожній гачок, описав велику дугу і… вп'явся рибалці в губу. Розпачливі спроби витягти підступно загнутий сталевий дріт були марні. Зціпивши від болю зуби, хлопець даремно мучився. Кожен рух завдавав йому нестерпного болю. Кров точилася з рани, стікаючи по бороді і розпливаючись на картатій сорочці дедалі більшою плямою. Намотавши волосінь на руку, яку він тепер змушений був тримати при самому обличчі, хлопець почав обережно продиратися крізь густий чагарник до будівель, що виднілися віддалік на пагорку. Раз у раз треба було долати перешкоди — то рівчак, то пагорб. Всю дорогу непокірне, гнучке гілля боляче шмагало його по обличчю, розранюючи закривавлену губу.

Помітивши перед гайком високу постать матері, набавив ходу. Жінка, яка закручувала на голові довгу світлу косу, побачивши гачок, що стирчав у губі хлопця, не сказавши й слова, метнулась до хати. За хвилину повернулася бліда, з невеличким гострим ножем у руці. Рішуче надрізала зранену губу і обережно вийняла глибоко загнаний дротик. По чолі хлопчика великими краплями котився піт, але з його вуст не прохопилося жодної скарги, жодного зойку.

— Ще ж он не загоїлася рука, ноги в саднах. Ну, який у тебе вигляд? Що з тебе виросте, Фрітьофе? — мовила жінка.

— Форелі такі великі. Хотів вас, мамо, порадувати, засмажили б… — насилу видобулися із закривавлених губ слова.

— Ото ще рибалка! Почекай, поки хоч сім років сповниться, — засміялася жінка, зворушено гладячи сина по білявому, коротко підстриженому волоссі. — Ну, йди вже, йди обмийся, а то весь у крові. Краще поміг би щось удома замість шукати халепи в лісі.

Фрітьоф глибоко зітхнув. Мама, звісно, добра. Ніколи не нагримає, хоч приводів до того не бракує, завжди допоможе в біді, як найліпший друг, виправдає перед суворим батьком. Але ж хіба може вона зрозуміти, що в саду він уже напам'ять знає майже кожну стежинку, майже кожен камінчик.

Він ображено зиркнув на старанно доглянуті, витягнуті рядочком рабатки золотистих настурцій, на потемнілі від старості дерев'яні стіни будиночка, що геть потонув у високих кущах барвистих жоржин. Усе тут миле, кохане, але ж таке одноманітне. А безлюдний, дикий ліс Нордмарк[2] що тягнувся за будинком на десятки кілометрів, потоки, що звивалися серед урвистих скель, вабили безліччю нових закутків та несподіванок. Вода в тих потоках прозора, на дні видно кожен камінчик, кожну рибку. Бистрі, шалені, вони несуть з далеких невідомих берегів багато незвичайних речей: якісь дивні уламки деревини, немовби з розбитих затонулих кораблів, якісь соломинки чи набряклі у воді гнізда, пташині пера.

Повітря в лісі виповнюється неугавним гомоном. Руді білочки самі приходять їсти з руки. Висока, до пояса, трава на прибережних луках терпко пахне зіллям і квітами, яких на городі немає, а в ущелинах надять таємничістю глибокі печери, по стінах яких сочиться вода. Здається, немає їм кінця-краю. Не долинає сюди жоден голос, а може, взагалі тут ніколи не ступала людська нога. У гротах панує темрява, яка навіює страх, але ноги самі несуть тебе, руки чіпляються за круті скельні заломи. Як же тут усидиш дома?

Сонце на заході вже низько висіло над землею, коли Бальдур Нансен, як і щодня, з напакованим паперами портфелем повертався із суду. Він удав, ніби не помітив розпухлої губи Фрітьофа, і нічого не сказав, але це завдяки матері, яка вчасно вибігла батькові назустріч і довго щось пояснювала йому в сосновій алеї, що веде до будинку.

За столом Фрітьоф сидів, мов миша, не сміючи звести очей на суворе, обрамлене бакенбардами обличчя мовчазного, як ніколи, батька, котрий усе ще не звертав на нього уваги, тільки приязніше, ніж завжди, поглядав на молодшого сина — Александра.

Наступні два дні обидва хлопці слухняно поралися у дворі, допомагаючи матері, на якій лежав увесь тягар домашньої роботи, а її ніколи не бракувало у певеличкому господарстві Стуре-Фрьоєн, розташованому за три кілометри від столичного міста Крістіанії[3]. Корови, коні, птиця забирали багато часу в невтомної господині. До того ж вона сама порала хатню роботу — шила й прала вбрання для хлопців. Скромної платні судового службовця не вистачило б на утримання цілої родини, якби хазяйка була не така працьовита, ощадлива і дбайлива. Вона