Читати книгу - "Ефемерида кохання, Василь Павлович Бережний"

Друг героя рассказа Василия Бережного «Эфемерида любви» (Ефемерида кохання, 1970) по имени Сократ взялся высчитать для своего товарища, с которым они жили в городе на Луне, с точностью до одного дня, когда ему даст отворот-поворот девушка, по которой сохнет сердце молодого человека. Когда через некоторое время он пришел сообщить результат, датированный сегодняшним числом, на видеофоне возникло прекрасное лицо и девушка объявила, что она летит к любимому…

Бережной Василий Павлович
Ефемерида кохання (на украинском языке)

Василь Бережний

Ефемерида кохання

I

У великому мiстi, що розкинулось пiд прозорим склепiнням у кратерi Шiллера, сталася надзвичайна подiя. Коли численне його населення рушило до своїх їдалень на обiд, жоднi дверi не розсунулися, нiде не прозвучало з мiкрофонiв таке звичне: "Ласкаво просимо! Смачного!" Обiдiв не було. Такого ще не траплялось, вiдколи люди побудували мiста на Мiсяцi. Нечувано! Дивно, дуже дивно!

Кожен реагував на це по-своєму. Однi тiльки знизували плечима, iншi грюкали в дверi, гадаючи, що то зiпсувалися автоматичнi пристрої, знайшлося й чимало таких, що весело смiялися з тiєї пригоди.

Але всiм було цiкаво дiзнатися: що то за причина, що цiле мiсто лишилося без обiду?

Незабаром по телебаченню оголосили: це сталося внаслiдок того, що черговий кулiнар колега Никон так замрiявся, що забув задати програму електроннiй машинi "Апетит", i вся система пiсля снiданку не працювала. Отак i сказали: "Замрiявся". Не почали вигадувати, що, мовляв, захворiв чи допустив якийсь там недогляд, а просто замрiявся.

Подiя ця розвеселила все мiсто. Довго пiсля того по радiо i телебаченню передавалися жартiвливi пiснi, вiршi, навiть цiлi поеми; газети друкували гуморески, фейлетони, пародiї, епiграми, шаржi; окремими брошурами з'явилися дисертацiї, науковi розвiдки i дослiдження, кiножурнали i повнометражнi фiльми-комедiї, драматурги написали п'єси, режисери їх поставили, а любителi пензля так постаралися, що довелося спiшно будувати новий виставочний павiльйон, щоб розмiстити їхнi полотна. Жоден мешканець мiста - i це треба пiдкреслити: жоден! - не лишився осторонь, а так чи iнакше вiдгукнувся на цю подiю. Та й не дивно, бо, з одного боку, кожен у вiльну годину займається якимось видом мистецтва (а то й кiлькома), а з другого,- подiя порушила добре заведений, десятилiттями усталений механiзм життя.

Никона безперервно атакували: будь ласка, виступи на сценi, знiмайся на студiї, позуй художникам, проаналiзуй перед науковцями свої переживання i т.д. Усiм, бач, весело.

Тiльки бiдному Никоновi було не до смiху i жартiв. Зачинився, сховався вiд усiх. Протягом довгого мiсячного дня не з'являвся в громадських мiсцях, не прогулювався в скафандрi за прозорим склепiнням мiста, хоч усi знали, що вiн любив там поблукати в товариствi своїх друзiв. Бiльше того, Никон вимкнув у своїй квартирi вiдеофоннi екрани, i невiдомо було, що вiн робить вдома.

"Впав у протирiччя, - подумав один iз його друзiв, фiлософ i астроном, якого за широке чоло прозвали Сократом. - Зернина Всесвiту хоче самоiзолюватись?" - I вирiшив провiдати Никона.

Славетний кухар зустрiв свого друга з похмурою стриманiстю, певне, гадаючи, що й цей замислив якийсь опус, але, переконавшись, що Сократ зайшов "так собi", пожвавiшав, хоча задума не сходила з його обличчя. Деякий час вони сидiли за столиком мовчки. Потiм розговорилися.

- А ти знаєш, - Никон жалiсливо поглянув на Сократа i глибоко зiтхнув, - тiльки автор першої iнформацiї i був близький до iстини. Я таки замрiявся! Мене тодi полонили спогади - спогади про неї, зрозумiй...

Оте "неї" Никон вимовив з притиском, протяжно, вкладаючи в те слово i радiсть, i бiль, i смуток. Чого-чого, а цього Сократ не сподiвався.

- Невже ти, - недовiрливо спитав вiн, - невже ти закохався?..

Певне, сам вiн не зазнавав цього почуття i, мабуть, не дуже-то й вiрив, що воно iснує в природi.

- А чого ж критися, - розвiвши руками, усмiхнувся Никон, - таки закохався!

- А... а який змiст вкладаєш ти... в це поняття?

Никон розсмiявся:

- Поняття! Ех ти, фiлософ... Тобi все - поняття та категорiї...

Вiн знову зiтхнув i натиснув одну з кнопочок, прихованих на орнаментованому вiнчику круглої дошки столика. Полилася тиха музика. На стiнах виникли веснянi степи. Легкий туман покриває землю. Та ось пробиваються джерельця, дзвенять струмки, ламаючи сонячне промiння на блискiтки, вируючи, повнячись радiстю. Картини плавно змiнюють одна одну. I ось уже не струмки й не рiки, а цiле море - широке, глибоке - ховає в собi Сонце, як велетенське гаряче серце. Воно сяє в глибинi, проймає свiтлом синю товщу, а над нею виблискують великi зорi. Та ось важкi темнi хмари закривають усе. Налiтає вiтер - передвiсник бурi, - тонко, щемливо голосить у травах, глухо стугонить понад хвилями. Розпач, бiль, туга.

Музика раптом обвалилася - наче якась скеля.

Сократ сказав:

- Що ж, це ефектно. Сам записав?

- Так.

- А я й не знав, що ти такий оригiнальний композитор...

- Я не композитор, - заперечив Никон. - Я просто закоханий. - I йому раптом стало i шкода чогось, i образливо, а чого шкода i на кого образився i сам не знав.

- Але все-таки, що це означає? - Сократ поглянув на свого товариша з непiдробною дитячою наївнiстю. - Що значить "кохати"?

Никон не знав, що вiдповiсти. Ну, як, наприклад, пояснити дальтонiку, що таке зелений колiр?

Встав, походив по кiмнатi, як нетерплячий тигр у клiтцi. Зупинився навпроти Сократа, притулив руки до грудей.

- Ну, як би тобi сказати... Я її так люблю, так люблю...

- Загальнi поняття.

- Я б її на руках носив...

- Не думаю, що їй це було б приємно i зручно.

- Цiлував би її, цiлий день не спускав би з рук i цiлував.

- Дурниця, - заперечив Сократ. - Ну, що в тому приємного: притулити губи до губiв чи до щоки?..

Никон замахав руками:

- Та для мене щастя, просто щастя чути її голос, бачити, як вона ходить!.. Менi радiсно, що вона є на свiтi!

- Самонавiювання, - спокiйно констатував Сократ. - Дiвчата всi однаково ходять - спортивна ж програма одна.

- Ех ти!.. - безнадiйно махнув рукою Никон. - Це важко зрозумiти, це треба вiдчути...

- Я розумiю одно: iнстинкт продовження роду. I навiщо всi оцi красивостi, всi "охи" та "ахи"? В давнину, я читав, як через оце так зване кохання стрiлилися, вiшалися, топилися, гамселили одне одного, рiзалися, випiкали кислотою очi, пробивали черепи, отруювали себе мiцними напоями, ковтали дим, божеволiли, дурiли, чманiли i замрiювались. Так то ж були вiдсталi, можна сказати, дикi iстоти! Прокидався iнстинкт продовження роду i пробуджував багато iнших тваринних iнстинктiв. Соромся, Никоне! Усвiдомлюєш, до чого ти докотився? Закохався!

Ця тирада