Читати книгу - "Із щоденника, Володимир Наумович Міхановський"

Микола Михайлович сказав сьогодні вранці перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до інших учнів. Тепер знов – хтозна в котре! – будуть заново монтувати першу ланку блока інтелекту. Доведеться тривалий час прогибіти в операційній залі, під сліпучим промінням юпітерів, від якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечні контрольні імпульси в нервовій системі, що викликають відчуття болю й подразливості. В той час, як усі інші учроби навчатимуться собі далі за звичайною програмою.

А все почалося так. У нас в Училищі стало відомо, що на Зеленому полігоні, розташованому по сусідству, зазнала аварії експериментальна модель променельота. Вона врізалась у сопку й вибухнула. Апарат вів Рубон – робот із класу випробувачів Сам я особисто не знав Рубона, та чув від багатьох, у тім числі й від нашого механіка Антона Макаровича, що це досить норовистий кібер. Антон по секрету розповідав мені, що зіткнення сталося з вини самого Рубона. Він знехтував даними локатора (політ проходив усліпу), довіряючи тільки власним радіовухам. Вони ж його й підвели…

Над усім цим я розмірковував під час годинної перерви, коли Микола Михайлович пішов обідати. Очевидно, самохіть спрацював якийсь малий імпульс, і в моєму мозкові блискавично народилися рядки, присвячені пам’яті Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам’яті. Ба ні. Надало мені відстукати ці рядки на перфострічці н засунути її в інформаційне віконце!

Увійшов Микола Михайлович, узяв стрічку і, швидко пробігши її поглядом, негайно викликав начальника циклу – Роланда Максимовича.

– Ось, помилуйтеся, – сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрічку.

Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не міг.

– А що? – скосив око в мій бік Роланд Максимович.

– Читайте вголос.

Начциклу поправив окуляри і виразно продекламував:

– Що скажете?

Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обіцяв нічого хорошого.

– Як на мене, гарні вірші, – дещо здивовано відповів Роланд Максимович. – Міцно збиті…

– Міцно збиті? – повторив Микола Михайлович. – А вам відомо, ким їх збито? – слово «ким» він вимовив з притиском.

– Ні.

– Ось ним, нашим спільним вихованцем, – сказав Микола Михайлович, кивнувши в мій бік. – Цілковита відсутність почуття поваги до колег. І це на третьому році навчання!

Роланд Максимович похнюпився.

– А звідси один крок до браку взаємовиручки, – вів далі Микола Михайлович. – Уявіть собі, що в космічному польоті його сусіду спіткала біда, – начштабу знов кивнув у мій бік. – А наш Льєнар, замість того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собі глузливі віршики.

Я промовчав, хоч і вважав, що Микола Михайлович рації не має. Чи не сам він казав: почуття гумору є одна з найцінніших якостей, котру, до речі, чи не найважче змоделювати. А мені тоді мої вірші видавалися надзвичайно дотепними. Та ставати на прю з керівником не випадало.

– Що ж, – почав добросердий Роланд Максимович, протираючи окуляри, – Льєнарові слід докладно пояснити…

– Ні, – різко перебив Микола Михайлович, – негайно відіслати на перемонтаж.

Щойно я вернувся з операційної.

Дорогою моє самопочуття було препогане. Стіни коридора, матово відсвічуючи, здавались мені нескінченними. Хворобливо загострена пам’ять фіксувала, як червоне світло стін змінювалось оранжевим, оранжеве – жовтим. Далі йшло зеленаве світло, що непомітно переходило в цитринове. Повз мене швидко пропливали панелі небесного кольору (небо, як і інші численні атрибути природи, я знав із мікро– і стереофільмів, котрі день у день поглинав уже не один рік).

Ледве чутно шелестіли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Імітоване небо в коридорі ставало темніше, наливалося грозою. У фіолетовому світлі Антон Макарович зупинив автокар і, зіскочивши з приступця, відчинив двері, на яких було виведено «723».

В цій кімнаті безвихідно я провів два з половиною роки, починаючи відтоді, як у мені прокинулася свідомість.

Механік пішов, і я лишився на самотині.

Протягом останніх місяців мене найбільше пригнічувало те, що я був зовсім позбавлений можливості рухатись. Раніше це почуття мене ніколи не діймало. Я розв’язував подумки складні логічні задачі, проектував рудні на Венері й артезіанські системи на Марсі, прокладав траси для кораблів, що вимандровували на Юпітер… І все це в чотирьох стінах кімнати.

Та з тієї миті, як було змонтовано руховий апарат, у мені прокинулось нездоланне бажання самостійно пересуватися.

Мені повсякчас кортіло відчувати Простір, той Простір, поза яким ідея руху мертва.

Очевидно, ці химерні бажання ішли від того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно міг координувати кожен свій порух, вільно лазив під самісіньку стелю по шведській стінці й легко піднімав з підлоги мідного гудзика.

Проте я знаю: випустять мене на інститутське подвір’я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.

Останні два дні було присвячено тому, щоб натренувати відчуття часу. За процесами, котрі відбуваються в організмі, учроб повинен уміти визначати не те що години чи хвилини – тисячні частки секунди.

Тепер ловлю себе на тому, що весь довколишній світ перекладаю на мову часу. За вікном швидко лине ластівка. Я тут же міркую, що, беручи до уваги швидкість і траєкторію, їй до гнізда летіти ще рівно чотири й тридцять дві сотих секунди.

Ставши навшпиньки, бачу, як на подвір’ї співробітники грають у волейбол. Он Микола Михайлович, високо підстрибнувши, невідворотнім ударом «гасить» м’яч, що злетів над сітку. Він тільки торкнувся м’яча, а я вже точно знаю, де саме, в якім місці майданчика, під яким кутом і з якою силою приземлиться м’яч.

І так у всьому.

Сьогодні неділя – день, вільний од занять. Власне кажучи, у відпочинку мають потребу наші конструктори й вихователі. Ми ж спроможні працювати протягом усієї доби, якщо вірити Мерлісу, моєму сусідові.

Мерліс спеціалізується як збирач інформації на нових планетах. Непогана спеціальність, хоча я не проміняв би на неї свою – штурмана нестаціонарних трас. А втім, я розумію, що така симпатія до спеціальності – теж наслідок навчання, чи, інакше кажучи, «виховання».

Ми часто перемовляємся з Мерлісом на ультракоротких хвилях. Він переглянув чимало мікрофільмів, незнайомих мені, й засвоїв безліч відомостей. Інколи ми влаштовуєм справжній телевізійний обмін. Та найбільше мені до вподоби грати з Мерлісом у яку-не-будь стратегічну гру, скажімо, в програмові шахи. Поза цим я люблю обговорювати з ним різні проблеми, за допомогою логічних