Читати книгу - "Оповідання та казки, Олена Пчілка"

Олена Пчілка

ОПОВІДАННЯ ТА КАЗКИ

I

Колись давно, віків шість тому назад, жив собі співець у далекій від нас стороні. Зручних 1 співців називали тоді в тій стороні трубадурами: «трубадур» - значить, вигадник, перебендя, бо то ж, власне, ті співці складали пісні з своєї голови, ходячи з одного місця в друге, співали вони свої пісні на послухання убогим і багатим.

Той співець, про якого я хочу вам розповідати, звався Артур Вродливий. Він мешкав у великому стольному городі, де жив сам король, але часто Артур ходив і в інші місця, від більшого до меншого, від города до села. Складав він прехороші пісні і, приграваючи хороше на кобзі, співав їх то по вулицях, то по дворах.

Часто заходив Артур до одного знатного двора, де жила графиня Еліза, правдива красна панночка, вродлива напрочуд. Артурові здавалося, що кучері у неї як «сонячне проміння», очі як «небо весняне», личенько як «біла лілея», уста як «розквітлая рожа». Хороші пісні співав Артур панночці Елізі, і вона охоче слухала його, дуже охоче! Припав їй до вподоби і замислений вродливець Артур-перебендя, і вона часто навіть так думала: «Яка шкода, що він тільки убогий співець! Чом би йому не бути графом або князем - тоді я стала б йому за дружину!»

Так, убогий Артур-перебендя був нерівня графині Елізі - куди там!.. Хутко пройшла чутка, що вона заручилася з найвельможнішим і найбагатшим у цілому панстві князем Тибальтом.

Тож саме під той час, як справлялися ті заручини, прийшовся в тому городі й співецький турнір. Турнір - значить, герець, перемагання; на турнір часто сходилися рицарі, один проти одного, хто дужчий та зручніший, і билися на конях у цілій рицарській зброї; отак часом збиралися й співці на співецьке перемагання, вони приходили зі своїми кобзами й співали прилюдно кожен свої пісні; хто співав найкраще, тому була слава і давано було вінок з лаврів та квітів.

От на такий-то співецький герець покликано було співців у двір до графа, до батька панночки Елізи. Урядилося правдиве свято: зібралося багато вельможних гостей, убрано було розкішно подвір’я й світлицю; всюди був рух, гомін, музика.

Вступили до свого місця співці, а між ними й Артур той Вродливий. О! Хто не глянув, то сказав би, що недарма його так прозвано: сам стрункий, як явір, золоті кучері спускаються на плечі, очі, як у сокола винозора, дивляться сміливо та ясно перед собою, аж промінням грають, а з хороших уст готова злетіти пісня.

Проспівав один співець, проспівав другий, далі вийшов наперед Артур. Вийшов, поглянув - не вперше йому було бачити вельможне панство: сяє добірна зброя, сріблянії лати, сяють розкішні шати, ясні сяєти, квітчасті адамашки 2 та золотом шиті дорогі оксамити, мигтять самоцвіти і ковані цепки,- дарма, оте все не здивує Артура! А між гарними дамами шукав він бистрим поглядом Елізу - і знайшов; та не гарний її убір зупинив його око, не тая срібная сукня, гафтована 3 дивно, не перли в косах, не діаманти, що сяяли, запинаючи білий великий, штучно плетений комір: ні, Артур бачить у Елізі тільки золото її кіс, рубіни її уст та діамантовий проріз її очей, що пильнують його.

«А хто ж то такий сидить біля неї, отой суворий, поважного віку рицар? - подумав Артур.- А се ж, певно, її наречений, вельможний князь Тибальд».

Загомоніли струни, і почав Артур свою пісню. Отак він співав:

- Кажуть, князь єсть багатий, вельможний

В краю цілому володар він можний,

Всякий боїться його.

А хіба ж і співець - не багатий?

Чи ж не має він красні палати?

Панства не має свого?

По полях, по ланах його погляд вітає,

У палаті-діброві співець спочиває,

В милій країні рідній;

Там міжгір'я - розкішні світлиці.

Там кришталями грають криниці,

Перли в траві росяній!

Інших скарбів співець не збирає -

О, бо скарбів доволі він має:

Духом він, серцем багач!

Не хова ж своїх скарбів у скриню,

Свого серденька чисту святиню,

Всім віддає той дукач: 4

Ви ходіте усі, послухайте,

Ви ходіте усі, привітайте

Думку та пісню співця!

Йому ж більшої плати не треба,

Як, почувши ту пісню, мов з неба,

Погляд блисне молодця.

Так, не треба співцю нагороди,

Як між гуртом у дівчини-вроди

Мило всміхнуться уста;

Як громада його вислухає,

Як його і дитина вітає,

Серденьком чиста, свята!

О, співцю утішання ті милі -

Так, як рибці - глибокії хвилі

В морі просторім її,

Так, як місяцю - зіроньки гожі,

Соловейкові - пахощі рожі,

Соколу - рясні гаї.

І як сокіл високо літає,

Вільним оком весь світ оглядає,-

Так і співець на крилах

Своїх буйних пісень, своїх думок,

Своїх мрій, сизокрилих голубок,

Вільно літа по світах.

Ні, не князь щасливіший за нього!

О, співець йому щастя свого

Не проміняє повік,-

Одного він благатиме в бога,

Щоб не зрадила кобза-небога,

Вільним щоб був він навік!

Скінчив Артур пісню. Після нього співали інші співці, а далі й знов прохано було, щоб заспівав ще Артур. Отож герольди 5 викликали його, а сама графиня Еліза дала йому почесну нагороду: вона встала з свого високого різьбленого крісла і, коли Артур підійшов, то графиня положила на голову співцеві чудовий вінок із лаврів і рож.

Пішла луна від покликів горожан: «Слава, слава співцеві Артурові!» Пішов утішний гомін, гримнула музика...

О, який був радий Артур з своєї заслуги! Ось він вертається додому з тим преславним рожевим вінком на своїх кучерях. Той прекрасний вінець слави сяє далеко - і всі перестрічні говорять: «Ось іде співець Артур, що своїми піснями переважив усіх на співецькому