Читати книгу - "Семен Палій герой українського народа, Нечуй-Левицький"

***

Не ба­га­то та­ких слав­них і ве­се­лих хвиль бу­ло в нашій історії, як рік 1648 і кілька дальших років. Увесь ук­раїнський нарід під про­во­дом сво­го «батька» Бог­да­на Хмельницько­го піднявся про­ти во­ро­жої кор­ми­ги. По всій Ук­раїні від Січи аж до Льво­ва прой­шов Хмельницький, роз­би­ва­ючи і роз­го­ня­ючи польське військо раз за ра­зом. Ні од­но­го шлях­ти­ча, ні од­но­го жи­да, ні од­но­го ксьондза-єзуїта не ста­ло на Ук­раїні. А з ни­ми не ста­ло і гіркої пан­щи­ни, що на ній му­чився нарід щотиж­ня че­рез шість днів, та ще і в неділю; не с­та­ло безп­равств та без­кар­них на­сильств по­не­во­ле­них хлопів; не ста­ло ди­ких пе­ресліду­вань прадідної віри, пра­вос­лав­ної. Ук­раїнський нарід, ви­бив­шися збільш як столітньої не­волі став знов па­ном у своїй хаті. І за­лу­на­ла тоді по всій ши­рокій нашій землі од­на ве­се­ла пісня:

«Та не має луч­ше, та не має краще.

Як у нас на Вкраїні».

Але так бу­ло не дов­го. При­бор­ка­на Польща ста­ла знов по тро­ха підно­си­ти го­ло­ву. Та­та­ри, що до­те­пер по­ма­га­ли Хмельницько­му, зра­ди­ли та ста­ли ни­щи­ти Ук­раїну, а й Моск­ва тай­ком спо­ма­га­ла Польщу, бо во­на бо­ялась сусіду­ва­ня са­мостійної ук­раїнської дер­жа­ви. До то­го й сам Хмельницький, впрочім нез­ви­чай­но спосібний про­во­дир та ор­ганіза­тор, не мав до­сить яс­но­го політич­но­го світог­ля­ду, та хи­тався на всі бо­ки. В тім нічого див­но­го: він був ди­ти­ною сво­го на ро­ду, а тоді ук­раїнський нарід сто­яв під згля­дом культу­ри не так, як нині і не мав потрібно­го ро­зу­му політич­но­го: знав ски­нути з се­бе те, що бу­ло для нього по­га­не, але не знав, як здо­бу­ти собі те, що йо­му потрібне.

От і Хмельницький, ог­ля­да­ючися на всі бо­ки за со­юз­ни­ка­ми, зак­лю­чає в кінці 1654 р. в Пе­ре­яс­ла­вю спілку з Моск­вою, бо во­на до­те­пер ще най­менше во­ро­жо вис­ту­па­ла про­ти Ук­раїни. Цар при­ся­гою прирік ша­ну­ва­ти пра­ва України, що ма­ла ос­та­ти осібною дер­жа­вою з ви­бор­ним гетьма­ном та влас­ною уп­ра­вою. Та­кож зо­бо­в'я­зався цар бо­ро­ни­ти Ук­раїни про­ти Польщі. І так Ук­раїна увійшла в за­лежність від мос­ковських царів, в якій ос­тає до нинішнього дня.

Однак ко­за­ки швид­ко по­ба­чи­ли, що Моск­ва не га­дає ша­ну­ва­ти з при­ся­же­них прав Ук­раїни, але по­чи­нає об­ме­жу­ва­ти вольнос­ти на­родні. То­му ста­ли ро­би­ти за­хо­ди, що­би відор­ва­тися від Моск­ви, а Польща не мог­ла пе­ре­боліти втра­ти бо­га­то­го краю, пиш­ної Ук­раїни, і роз­по­ча­ти но­ву війну. А що най­важніше, в ук­раїнський нарід всту­пив той най­тяж­чий зі всіх прок­ля­тий во­рог, нас­та­ло роз'єднання, нез­го­ди, сварні. За­був нарід те, що сам ко­лись співав про свою дав­ню ко­зацьку єдність і солідарність:

«Тим то і ста­ла слав­на стра­шен­на ко­зацька си­ла,

Що в нас, па­но­ве мо­лодці, бу­ла во­ля і ду­ма єди­на».

По смер­ти Хмельницько­го тої од­но­душ­нос­ти не ста­ло і на­род­на бор­ба й обо­ро­на не мог­ла ос­та­тися. Притім не бу­ло ніякої ор­ганізації та се­ред на­род­ної тем­но­ти не бу­ло яс­ної свідо­мос­ти то­го, чо­го влас­ти­во нарід хо­че та до чо­го має пря­му­ва­ти. До то­го все­го на­род­не тіло бу­ло зне­си­ле­не без­нас­тан­ни­ми війна­ми та повс­та­ня­ми, а тут во­рог зі всіх сторін став на­пи­ра­ти.

І нас­та­ли ду­же сумні ча­си для Ук­раїни. Сам нарід наз­вав ті ча­си «руїною», бо тоді на­шу зем­лю зруй­но­ва­но цілком. Польща, Моск­ва, а відтак і Ту­реч­чи­на ста­ла би­тися за Ук­раїну, кож­на хотіла за­гар­ба­ти собі сю ко­лись «ме­дом і моло­ком те­ку­чу» зем­лю. Мов хижі звірі роз­ди­ра­ли ук­раїнську зем­ли­цю, руй­ну­ва­ли, ділилися, як­би своєю.

Андрусівським до­го­во­ром 1667 р. роз­па­юва­ли Ук­раїну між се­бе Моск­ва й Польща. Моск­ва взя­ла собі весь край по лівім боці Дніпра, Польща заб­ра­ла пра­вобічну Ук­раїну. На мос­ковськім боці, за­ве­де­но по­во­ли кріпацт­во, а на пра­вий беріг, ви­ни­ще­ний та ви­люд­нений дов­ги­ми війна­ми й похо­да­ми чу­жих військ ста­ли знов один за дру­гим нап­ли­ва­ти з Польщі па­ни, жи­ди й ксьондзи.

Відтак нас­ту­пив дру­гий поділ Ук­раїни. Умо­вою з Бахчи­са­рою віддер­ла ку­сень на­шої землі й Ту­реч­чи­на, хоч правду ска­зав­ши, не бу­ло над чим сва­ри­тися, бо цілий пра­вий беріг - се бу­ло по­ле без­нас­тан­ної війни, розг­раб­ле­но трьо­ма во­ро­жи­ми війська­ми, по­па­ле­но, зруй­но­ва­но, зни­ще­но. Пра­во­бе­реж­на Ук­раїна ста­ла німою, без­люд­ною пус­ти­нею. Хто не зги­нув, той утік; лиш дикі звірі блу­ка­лися ви­ючи та ви­шу­ку­ючи трупів.

І крива­ви­ми сльоза­ми за­ри­дав ук­раїнський на­род над не­щас­ною до­лею своєї батьківщи­ни. Він та­кож блу­кався мов вівці без гідно­го про­во­ду, бо йо­го гетьма­ни, се пе­ре­важ­но не бу­ли щирі патріоти, але най­ми­ти мос­ковсько­го ца­ря та польсько­го ко­ро­ля. Нарід вправді мав пра­во сам ви­би­ра­ти собі гетьманів, лиш цар чи ко­роль їх відтак пот­верд­жу­ва­ли. Але нарід був так тем­ний і так не ро­зумів сво­го інте­ре­су, що ду­же час­то підда­вався хит­рим агітаціям або й пост­ра­хо­ви Польщі та Моск­ви і в несвідо­мості ви­би­рав не рев­них про­во­дирів та обо­ронців, але во­рогів собі і зрад­ників. І так Моск­ва й Польща по­би­ва­ла Ук­раїну та­ки влас­ни­ми її си­на­ми; пус­ти­ти бра­та на бра­та, се був най­ліпший спосіб, ни­щи­ти про­тив­ни­ка.

Яка-ж подібна ся історія до нинішнього на­шо­го життя! Та-ж і нині во­рог так час­то во­дить за ніс на­ших людей і спо­ну­кує їх доб­ровільно зрікатися своїх прав, та-ж і нині во­рог живає доб­ре випрак­ти­ко­ва­но­го спо­со­бу, ви­най­шовши собі все якесь но­ве сто­ронницт­во між на­ми і пус­ка­ючи йо­го на весь нарід роз­би­ває так на­род­ну єдність і відпорність. А яка-ж історія по­вин­на бу­ла де­чо­го нас нав­чи­ти!

Отак бу­ло і в тих тяж­ких ча­сах пе­ред 200 ро­ка­ми з накла­дом. Ук­раїнський ве­ли­кан, що ко­лись був пост­ра­хом Туреччи­ни, Польщі й Моск­ви, нині ле­жав під но­га­ми тих во­рогів, і навіть не го­ден був ру­ши­тися до обо­ро­ни. Власні йо­го діти блу­ка­ли без­радні, а гетьма­ни пішли на служ­бу чу­жим бо­гам, або бо­ро­ни­ли лиш своїх інте­ресів.

Але прецінь і на тім темнім шклі по­яв­ля­ються від ча­су до ча­су світлі пос­таті, вис­ту­па­ють лю­ди зі щи­ри­ми де­мок­ра­тич­ни­ми пог­ля­да­ми та більши­ми спосібнос­тями ор­ганіза­торськи­ми; ста­ють на пе­реді на­ро­да про­во­дирі, що більше або мен­ше успішно підно­сять по­ло­ма­ний пра­пор Хмельницько­го і бо­ряться чес­но і зав­зя­то за предківську сла­ву та доб­ру до­лю Ук­раїни.

До тих виз­нач­них на­род­них ли­царів з тих часів на­ле­жить і Се­мен Палій. Йо­го ім'я світли­ми крас­ка­ми за­пи­са­не в сумній історії «Руїни», та й у на­ро­да жи­ве в пам'яти по нинішні ча­си в чис­лен­них піснях і пе­ре­ка­зах.

Семен Палій ро­дився на Ук­раїні в Ба­ту­рині по р. 1650. По батьках звався він влас­ти­во Гур­ко, але пізніше ко­зацьким зви­чаєм проз­ва­ли йо­го Палієм, чи то від то­го, що па­лив панські зам­ки, чи то­му, що мав бо­ро­тися раз з са­мим чор­том, вицілив в не­го і чорт зай­мився по­лумінню. Так бо­дай роз­ка­зу­вав собі нарід про