Читати книгу - "Сон, Коцюбинський"

132
0
В повній версії книги "Сон" від автора Коцюбинський, яка відноситься до жанру "Класика 📜🎩🎭", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Сон, Коцюбинський» від автора - Коцюбинський, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Класика 📜🎩🎭" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Сон, Коцюбинський" з друзями в соціальних мережах: 
Eknigi.club - це сайт, який надає можливість безкоштовно насолоджуватися книгами сучасних українських авторів в онлайн режимі. На сайті ви знайдете різноманітну колекцію популярних творів, які захоплюють читачів своєю тематикою, стилем письма та глибиною змісту. Ці книги можуть бути цікаві як для україномовних, так і для іноземців, які вивчають українську мову. Більшість книг на Eknigi.club доступні для завантаження у форматах PDF, EPUB, FB2, що робить читання книг зручним та доступним на будь-якому гаджеті.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:




***



Щодня бу­ло те са­ме. Но­ги, не­мов не­пот­рiб­нi, са­мi зна­ли звик­лi до­ро­ги, i очi, теж на­че зай­вi, бай­дуж­не прий­ма­ли все до ну­до­ти знай­оме. Плив­ли пе­ред ни­ми i безс­лiд­но зни­ка­ли ма­ло­мiс­теч­ко­вi до­ми i все тi ж са­мi лю­ди, на­че по­тер­тi меб­лi у ха­тi, мiж яки­ми ро­ка­ми мож­на хо­ди­ти, не по­мi­ча­ючи на­вiть. Бульвар се­ред мiс­та з ря­дом го­лих то­поль, що бi­лi­ли на осiнньому не­бi, як хреб­ти риб, алея, по якiй щод­ня хо­див вiн, так доб­ре знай­ома кож­ним ви­боєм або рiж­ком цег­ли­ни, на яко­му не раз спiтк­нув­ся. I та фi­гу­ра, що йшла на­зуст­рiч, - чи­нов­ник iз каз­на­чей­ст­ва. По­хи­та­ла чор­ним пальтом, защiб­ну­тим глу­хо од го­ло­ви до нiг, миг­ну­ла роз­чо­сом фар­бо­ва­них ба­кiв i лi­ни­во пiд­ня­ла над без­барв­ним об­ли­чям бри­ля.


Перш роз­мов­ля­ла при стрi­чi, а те­пер пе­рес­та­ла. Та й на­що? Ан­тiн на­пе­ред знав, що мiг би по­чу­та. Ма­то­вий го­лос кле­ко­тiв би в за­щiб­ну­тих гру­дях та про­пус­кав крiзь гус­то фар­бо­ва­нi ба­ки iс­то­рiю клу­бо­во­го шле­ма або об'яви ка­та­рально­го ста­ну ки­шок.


Фiгура дав­но за пле­чи­ма, а Ан­тiн по­мi­чає, що вiз так са­мо роз­хи­тує ту­луб, як i чи­нов­ник, iз каз­на­чей­ст­ва.


Тепер знов пус­то в алеї. Де­рев­ця, не­дав­но по­сад­же­нi, бу­ли по­ла­ма­нi вщерть i прос­тя­га­ли до не­ба свої цур­пал­ки, твер­дi, ко­лю­чi, об­дер­тi, з клап­тя­ми шку­ри - ко­ри. З ла­вок, де хтось на­си­пав ку­па­ми зем­лю, тек­ли па стеж­ку бруд­нi патьоки. Мiж де­ре­ва­ми, в на­ме­тах ру­до­го лис­ту, щось пах­ло не­пев­но, осiннє не­бо нудьгу­ва­ло по­над бульва­ром, i все те - сi­ре, слизьке, убо­ге - во­ро­ни вкри­ли сiт­кою крил, за­сi­яли гру­бим, скри­пу­чим кри­ком.


Антiн дiй­шов до краю бульва­ру i по­вер­нув­ся на­зад. Пе­ред очи­ма знов вста­ла пуст­ка, якою тiльки прой­шов. I тут вiн по­мi­тив, що упер­то рi­шає нас­тир­не пи­тан­ня i не мо­же рi­ши­ти: що зна­чить, сон, який прис­нив­ся сьогод­нi жiн­цi?..


Жiнка спус­ти­ла з пос­те­лi но­ги, го­лi i бi­лi, на­че зас­тиг­ле са­ло, i смач­но, тро­хи хрип­ло зi сну, опо­вi­да­ла, що їй сни­лось, нi­би во­на доїть ко­ро­ву. Од­тя­га дiй­ки, а що сик­не в дiй­ни­цю, то нас­по­дi не мо­ло­ко, а чис­та во­да. Що во­но зна­чить? Чис­та во­да…


Вiн не знав вран­цi, не ду­мав про се удень, а те­пер ось рi­шав се не­пот­рiб­не, зай­ве пи­тан­ня упер­то, зав­зя­то, на­че хо­че смо­лу од пi­дош­ви од­дер­ти. Що зна­чить чис­та во­да?


Се пи­тан­ня дер­жить йо­го се­ред де­рев бульва­ру, бi­лих на сi­ро­му не­бi, як ряд кiс­ток з ри­би, в бруд­но­му ко­ри­тi алеї. I здається, що ко­ли б вiн вир­вав­ся звiд­ти, во­но, мо­же б, ли­ши­лось по­за­ду нього, за­си­па­не кри­ком во­рон…


Антiн по­ки­дав бульвар i ви­хо­дить на мiську пло­щу, де в са­мо­му цент­рi - ка­лю­жа. Йо­му не тре­ба ди­ви­тись на мiс­то. Вiн мо­же гля­нуть в ка­лю­жу i по­ба­чи­ти го­род: важ­кий бi­лий со­бор в шап­цi зе­ле­ної ба­нi, цег­ля­ний бу­ди­нок уп­ра­ви i жов­тi стi­ни су­ду. Все се змiс­ти­лось в од­нiй ка­лю­жi.


На тро­ту­арi те­ля. Три фi­гу­ри, що ма­ють на­че од­но об­лич­чя, в си­нiх шта­нах "пiд сту­ден­та", за­га­ня­ють в ка­лю­жу те­ля. Те­ля не хо­че, пi­дiй­ма хвiст, лу­пить на­ля­ка­нi очi, а ко­ли їм на­реш­тi вдається i чо­ти­ри то­ненькi нiж­ки роз­би­ва­ють на бриз­ки со­бор, уп­ра­ву i суд та груз­нуть в бо­ло­тi, дур­ний об­ра­жа­ючий смiх на­че тверд­не у сi­рiй мря­цi i важ­ко спа­дає в сто­ячi во­ди ка­лю­жi.


Потому во­ни ще плю­ва­ли: хто пе­реп­лю­не ка­лю­жу.


Антiн не че­кав.


Щось ка­ла­мут­не осi­да­ло на сер­цi. Во­но по­чи­на­ло­ся вдо­ма, а кiн­ча­ло­ся тут, в без­барв­нiй мiськiй ну­до­тi, як дов­гий iр­жа­вий лан­цюг. Вдо­ма був спо­кiй, день бiг за днем. Як в ка­лю­жi весь го­род, так в ок­ре­мо­му днi вiн ба­чив цi­ле своє жит­тя. Вран­цi, ще ле­жа­чи в лiж­ку, вiн слу­хав жiн­чи­нi сни, про­заїчнi, скуч­нi, як дiй­снiсть, пив чай наш­вид­ку за сто­лом, зас­лiд­же­ним криш­ка­ми, ден­ця­ми мок­рих скля­нок та по­су­дою, що ли­ши­лась пiс­ля ве­че­рi, i бiг в шко­лу на служ­бу. По­то­му обi­дав, все в тiй са­мiй го­ди­нi, з вiч­но за­хоп­ле­ним: "А в нас сьогод­нi зе­ле­ний борщ!" - i чув на­рi­кан­ня на ку­хо­вар­ку. По обi­дi жiн­ка дрi­ма­ла, а вiн йшов в го­род в на­дiї чо­гось но­во­го, що кож­ний раз за­во­ди­ла мар­но, i зно­ву нiс на ве­чiр­нiй вог­ник до­до­му ту ж са­му за­ну­ду, з якою ви­хо­див.


Вечорами зби­ра­лись ча­сом до жiн­ки су­сiд­ки i гра­ли не­вин­но в кар­ти, для апе­ти­ту бiльше. Вiн в кар­ти не грав i йшов до се­бе, чу­жий то­му всьому, ку­рив i в клу­бах ди­му пи­сав щось, чо­го нi­ко­ли не по­вин­но по­ба­чить сто­роннє око, тiльки для се­бе, аби за­до­вольни­ти пот­ре­бу.


Часом трап­ля­лось но­ве щось - при­во­зи­ли дро­ва, i тре­ба бу­ло прий­ма­ти, або зас­лаб­ла ди­ти­на. Але все ма­ло кi­нець - i жит­тя знов пли­ло спо­кiй­но в ста­рiм ко­ри­тi…


Антiн без­цiльно блу­кав по ти­хих, ма­ло­люд­них ву­ли­цях мiс­та. Лип­ка i тем­на муть все осi­да­ла на сер­це, але з-пiд неї упер­то, як се час­то трап­ля­лось, щось до­бу­ва­лось та про­рос­та­ло. Мо­ло­де щось, свi­же, не за­топ­та­не ще, жа­до­ба но­во­го, якоїсь кра­си.


По до­ро­зi стрi­ча­лись дiв­ча­та, про­вiн­цi­альнi ко­зи, з блис­ком вог­ко­го ока, з свi­жим ова­лом об­лич­чя, елас­тич­ни­ми ру­ха­ми тi­ла. Щось ли­ша­лось од них в по­вiт­рi, як пiс­ля вес­ня­но­го гро­му, бу­ди­ло i ос­вi­жа­ло. Хо­тi­лось щось пе­ре­жи­ти, сильне i гар­не, мов морська бу­ря, по­дих вес­ни, но­ву каз­ку жит­тя. Вис­пi­вать не­дос­пi­ва­ну пiс­ню, що ле­жа­ла у гру­дях, згор­нув­ши кри­ла. Вiн знай­шов би но­вi сло­ва, не тi, що лис­тям осiн­нiм ше­лес­тi­ли по­пiд но­га­ми, а пов­нi, ба­га­тi й дзвiн­кi.


Але в осiн­нiй мря­цi усе зни­ка­ло, i вiн йшов да­лi по­пiд мок­рi пар­ка­ни, за яки­ми скуч­но дрi­ма­ли го­лi га­луз­ки.


Смеркалось. Ан­тiн в'яло ми­нав квар­тал за квар­та­лом. Ди­вив­ся, як по­во­лi де­ре­ва пiр­на­ли в си­зий ту­ман та ри­су­ва­лись на не­бi, як тем­нi жил­ки на пер­ла­мут­рi. В пе­ре­ри­вах квар­та­лiв - мо­лоч­на мла, за якою чу­лось да­ле­ке i без­ко­неч­не. З не­ба сi­яв дрiб­ненький до­щик i нiж­ним хо­лод­ком осi­дав йо­му на об­лич­чя. Свi­ти­ли вже свiт­ло. Тро­ту­ари бли­ща­ли, лов­ля­чи в се­бе ве­чiр­нi тi­нi де­рев. Ка­па­ло з стрiх. Все час­тi­ше крап­лi стi­ка­ли з да­хiв, з ринв, з стiн. Во­ни гра­ли, спi­ва­ли, дзве­нi­ли, мi­ня­ли темп, си­лу i го­лос. Не­за­ба­ром ву­ли­ця обер­ну­лась в сим­фо­нiю кра­пель. Не­по­мiт­но вип­ли­ва­ли з ту­ма­ну лiх­тар­ни­ки, роз­но­ся­чи свiт­ло. Ти­хи­ми ву­ли­ця­ми в ве­чiр­нiй мря­цi по всiх усю­дах роз­тек­ли­ся з лег­ким гой­дан­ням чер­во­нi вог­нi. Чор­нi­ли тiльки в лiх­тар­ни­ка но­ги, а над ни­ми гой­дав­ся вог­ник. Ожив­ля­лась му­зи­ка кра­пель, сум­них i ве­се­лих, лi­ни­вих i жва­вих, глу­хих та дзвiн­ких. Вда­ли­нi м'яко блим­ну­ли вiк­на, i чи­ясь не­ви­ди­ма ру­ка ти­хо зво­ди­ла по­ло­вин­ки вi­кон­ниць, на­че очi до сну сту­ля­ли по­вi­ки.


Потреба кра­си, що жи­ла в ду­шi Ан­то­на, вик­ли­ка­ла

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сон, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сон, Коцюбинський"