Читати книгу - "Діамантовий шрам, Мирослава Білич"

Не бреши собі – з часом перевіриш, що брехнею сам себе ти зраджуєш.

Омар Хайям

Іванка. 2020 рік

Вже близько години я сиділа на лавочці біля мого особняка і не могла наважитись зайти всередину. Від «мого» у цього казково розкішного будинку була лише назва. Напевно, чесним трудом треба було би працювати все життя не покладаючи рук, щоб заробити хоча б на одну колону з мармуру. Під час споглядання білої будівлі, яка була засипана безліччю блискучих вікон і балконів, я почувалась не гідною такої розкоші. І як тут жити? Як навчитись сприймати розкіш довкола себе як звичну річ і не почуватись у цих стінах винною? Можливо, людям, багатим із народження, легше, або тим, хто йшов роками до здобуття такого життя. А от простій дівчині Іванці дуже складно і страшно, скільки б вона себе не заспокоювала і не вмовляла.

- Пані Іванно!

Я здригнулась від грубого чоловічого голосу. Поволі обернулась і побачила охоронця, який покірно опустив широчезні м’язисті плечі і з невпевненістю дивився ув очі. На ньому був дорогий, ідеально випрасований чорний костюм, за поясом зброя і безпровідний навушник у вусі. Такий чоловік зараз стояв переді мною і намагався всім догодити. Наче я могла б йому чимось загрожувати. Не хочу такого ставлення, і влади своєї не хочу, і золотого життя. Я себе хочу повернути, ту наївну і веселу дівчинку – Іванку, яка мріяла допомогти всьому світові і залікувати рани людства. Тільки вона не змогла цього зробити, бо завадили аж два чоловіки.

Між двох вогнів, між двох стихій, між двох титанів і між добром і злом. За що ж я так покарана? Хіба можна було опинитись між двома запеклими ворогами? Той, хто писав мою долю, не поскупився на божевільні і жорстокі повороти. З дитинства все йшло не так, як у інших, а зараз взагалі перетворилось на суцільний кошмар. Часом вдавалося прокинутись, та цього вистачало, лише щоб перепочити перед новими випробуваннями.

- Я Вас слухаю!

Мій голос прозвучав так жалібно і невпевнено. Я аж сама себе у цю мить пожаліла й перестала поважати. Хіба зможуть інші шанобливо ставитись? Зможуть! Бо їм заплатили, купили разом із усіма почуттями. Від цього знову стало ніяково, адже засуджую лицемірство і продажність. І себе засуджую, бо теж продалась їхньому господарю. Я ж не пішла жити власними силами у маленьку, найману квартирку, а сюди прийшла – до багатого життя. Тільки жодне багатство не заповнить розбите серце, на світі нема таких коштовностей. Справжній хазяїн цього будинку – хазяїн мого серця і душі. Цього ніщо не змогло змінити, та й уже не зможе, бо я наскрізь просочена коханням до нього. Неправильним. Забороненим. Гірким. Я ж сюди прийшла, бо він торкався всього своїми руками і наповнював ті дотики справжніми почуттями, які через роки відлунюють прямо у серце.

- Вас радо очікують слуги всередині будинку!

Я опустила погляд вниз, до дорогої і рівненької бруківки під моїми пошарпаними туфлями. Одразу підтягнула ноги під себе, ховаючи їх у тінь під лавкою. П’ять років уже ношу це «невмируще» взуття, і хоч би де вони відклеїлись. На вигляд не такі й погані, тому нові шкода купити. Навмисне взяла шкіряні, щоби довго служили. От і дослужились до цього моменту, аби зганьбити.

- Дайте мені ще кілька хвилин!

Охоронець кивнув, ніби вклонився, і одразу поспішив зникнути. Що ж я тим людям маю сказати, і як віддавати накази? Вони працюють тут не один рік, мають свою злагоджену систему у роботі. І тут я – зі своїми звичками і вподобаннями. Хоч би щирі люди попалися, бо звільнити їх не маю права, не я ж їх наймала. Напевно, всі вони знали про моє існування від самого початку. Особняк був збудований на мою честь. Цьому свідчило все довкола. Від вирізьбленого знаку на будинку, до форми клумби перед ним. Дивовижна робота, це захоплювало і лякало водночас, бо надто багато цей знак мав у собі сенсу.

Я поволі підтягнула спідницю з колін до стегна. На нозі ще червонівся свіжий шрам. Три роки минуло, як він з’явився на моєму тілі, а все одно – свіжий. Тремтячими пальцями обережно провела від початку до кінця, вимальовуючи подушечками пальців знак блискавки. Саме з нею я пов’язувала вид рубця, бо він потужним сяйвом відбився на серці. Жінки ненавидять шрами на своєму тілі, ховають їх за татуюваннями чи позбуваються косметичними процедурами. А я люблю свій, бо саме він відтіняє моє понівечене кохання. Кохання до того, хто виявився моїм катом і рятівником ув одному обличчі. Хто зруйнував усі переконання і погляди на життя. Хто викрав серце і не подумав повернути. Він увірвався у моє життя під виглядом чорного зла, а наостанок став добром і спасінням. Заради цього розуміння варто було пройти весь тернистий шлях. Один чужий чоловік відкрив мені очі на фальшивий світ, у якому довелось жити довгі роки, перевернув усе догори дриґом і... зник.

Руслан. Як же личить цьому могутньому чоловікові саме таке ім’я. Ім’я Руслан має значення – «лев», цар над усіма, воїн і володар. Ніхто не зміг його перехитрити, перемогти і підкорити. Ніхто, крім долі, яка завжди диктує власні правила і встановлює їх на свій розсуд. Хіба могла проста дівчина втриматись перед ним, щоб не закохатись? Закохатись і вщент згоріти від почуттів. Він теж мене покохав, сильно, божевільно і владно. Від цього і розтрощив тендітне створіння, бо не зміг приборкати свого звіра. Тільки я пробачила, все пробачила, на це пішло багато часу, сил і сліз, але я змогла. А ще зрозуміла, що істинна правда завжди відкривається потім. Її варто дочекатись, хай скільки на це піде гіркого часу.

Я закрила шрам спідницею і витерла самотню сльозу з лиця. Набрала у легені побільше повітря і підвелась. Впевненими кроками підійшла до дитячого візочка і з гордо піднятою головою повезла сплячого синочка до нашого нового будинку. Відсьогодні все змінилось, переступивши цей поріг у ролі хазяйки, потрібно наважитись і перестати боятись нової себе. Я зможу жити далі, мушу – заради сина!