Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

– Все, Даяно. Це була остання крапля,– люто шипить мадам Флайкониха і я навіть не встигаю ухилитися чи відбити її потужне заклинання щитом та вилітаю з ненависної академії. На превеликий жаль, літати то вона мене ще не встигла навчити, тому розумію, що моєю точкою призначення буде гравійована доріжка. Але вичакловувати собі трішечки везіння я таки вмію, тому падаю прямо у невеличкий басейн, щойно збудований якимось адептом академії.

В основному, коли подібні ситуації трапляються з іншими адептами, для них життя втрачає кольори і стає звичайною сірою буденністю. Але скажу вам по секрету – я не така ендорка, як всі. А саме - належу до дуже вузького кола осіб, яким взагалі не потрібні ті нудотні академії, де тільки й вчать речей, що ми знаємо змалку. Єдине заради чого я, власне, сюди й прийшла – це вміння літати, яке мені чомусь ніколи не давалося.

А ще… мені страшенно подобалося жити в столиці – Кепітелії. Тут було все, чого мені так бракувало в нашому містечку – красива архітектура в класичному стилі, сучасна мода, бездонні джерела знань (бібіліотеки)… Хоча ні. Таке я сказала власним батькам десь шість років тому, коли прохала в них спеціальний дозвіл на навчання. Насправді ж найбільше з усього цінувала в столиці те, що тут було максимум веселощів і мінімум правил. А останнє мене страшенно бісило, коли я жила в своєму рідненькому містечку Солейтмі. І понавигадують же деколи таких дурниць…

– Даяно, ну що там? Знову три місяці робіт з Лейковіцем?– підбігла єдина людина, якій було не байдуже на те, що буде зі мною.

– Е ні, цього разу йому пощастило. Якби знову з ним поставили, я б поверталася з усмішкою на всі зуби, один з яких був би вибитим, розтріпаною зачіскою та у подертій сукні. А цього всього немає, тож очевидно, що моєї славнозвісної перемоги ще не було.

– То тебе викликали до директорки просто так?– здивовано втупилася своїми карими очима Белівія або як я її називаю трішки простіше – Бель.

– Та… мене всього лише вигнали,– відмахнулася я і відгородилася від підбадьорливих обіймів найкращої подруги.

На секунду стало себе жаль. Нафантазувала похапцем собі найгрішого і навіть сльозу мало не пустила. Але тут до мене дійшло, що тепер я вільна пташка – можу полетіти куди завгодно. Хоча й не буквально, але в переносному сенсі це справді так. Зараз я повнолітня. Навіть можна сказати, доросла жінка. А в голові стільки дурощів, що хоч відбавляй.

– То куди ти підеш?

– Як завжди, просто вперед. Побачимо, куди мене там занесе.

– А про повернення додому не думаєш?

– Ти що?– миттю стрепенулася.– Знаєш же, яка в мене сім’я. Та й дім повнісінький. Ніде й кроку ступити. Тут навіть дихається легше, ніж там.

– Даяно, кому ти це розповідаєш? Ваш дім величезний. Якщо захочеш, то день бродитимеш по ньому й нікого не зустрінеш,– говорила Бель чистісіньку правду. Чомусь занадто пізно зрозуміла, що вона і там жила зі мною по-сусідству й часто забігала в гості. Пограти в нашому будинку в хованки хотіли всі, але я підпускала до нього лише її. Знала, шо Бель можна довіритися.

– Ну добре. Знаєш же, які там суворі обмеження по магії. Користуватися можна лише в радіусі дії одного метра від себе. А я так не вмію. Люблю ліниво полежати на ліжку, поки сніданок сам готує себе. А тут ходи за їжею, стій поки приготується… Як же нудно…

– Ото проблему знайшла,– розсміялася Бель.

Але мені в цей момент було вже не до сміху. До мене вся у сльозах бігла сестричка Розалія, наймолодша з сім’ї Менджіль, за якою я страшенно сумувала. По обличчю гарненької золотоволоски було геть складно сказати, що вона красуня. Розпухле від сліз, з хоч і найкращою, але розтертою косметикою. Одразу зрозуміла, що щось сталося. Як і те, що доведеться таки повертатися додому, а це з його усілякими обмеженнями прирівнюється в моїй уяві не інакше як до пекла. Але заради рідненької сестрички я готова на все, навіть якщо це принесе мені безліч проблем та змусить сердечко тріпотіти, як ніколи раніше. Від ненависті чи від кохання? Хм... це ми ще побачимо. Але в будь-якому випадку їх розділяє лише один крок.