Читати книгу - "Кохання = Вітер, Олена Домова"

- Стривай! Куди ти йдеш? - Ніка простягнулася руку, щоб схопити нерозумну колегу. 

- Хочу вирішити все тут і зараз, - вона різко розвернулася так що вислизнула з рук. 

- Ти при своєму розумі? Він тебе з потрохами з'їсть.

- Я знаю, але треба ж щось робити. Я не можу просто сидіти і чекати, поки він сам мене покличе.

Ніка задумалась на деякий час, а потім, наважившись, вимовила:

- Я дуже хвилююся за тебе. Звичайно, це не смертельна небезпека абощо, але від нього залежить твоя кар'єра. Не роби необдуманих вчинків, будь ласка.

Ніка підняла погляд на Яну і відсахнулася. Та сяяла, як новорічна ялинка.

- Що... що ти робиш? Чому ти така щаслива?

- Ну, а як інакше? - зніяковіла дівчина. - Ти переживаєш за мене. Я так зворушена.

Ніці раптово захотілося навісити подрузі смачного ляпаса. Ледве стримавшись, вона процідила крізь зуби:

- Про що ти взагалі думаєш? Іди і вибачся перед Лео і повертайся, у нас ще купа роботи.

- Добре, - пробубоніла Яна. - Я спробую повернуся якомога швидше.

Вона вийшла з кабінету і акуратно зачинила за собою двері. Ніка проводила її поглядом, глибоко зітхнула і занурилася в звіт, який з'їдав зараз більшу частину її часу. Та звіт чомусь не йшов їй в голову. Все ж таки вона переживала за цю дівчину, яка з'явилася тут трохи більше чотирьох місяців тому, і відразу ж наробила галасу. З її вини давно сформовані зв'язки в колективі змінилися. Друзі пересварилися, вороги - помирилися. Всі стали більш злагоджено працювати, але якимись інакшими стали.

Навіть сама Ніка... Ніколи раніше не могла вона подумати, що у неї буде ТАКА подруга. Та й взагалі, що у неї коли-небудь буде людина, яку вона зможе назвати другом. Яна сама все вирішила. Сама подружилася з нею. При цьому, забувши запитати про бажання та вподобання самої Ніки. Але, незважаючи ні на що, вирішивши одного разу бути її подругою, Яна вже ні за що не відверталася від неї. Навіть коли Ніка серйозно підставила її.

***

Яна зайшла до приймальні. Там було порожньо. "Оце так удача", - подумала дівчина і акуратно постукала в двері.

- Заходьте, - пролунав голос гендиректора.

І вона увійшла.

- Здрастуйте... - пробелькотіла дівчина. - Можна?

Гендиректор відірвався від паперів і спідлоба подивився на неї. Його роздратування одразу ж прибило дівчину до дверей, але всупереч аурі, що панувала довкола, голос його був спокійний:

- Якщо я сказав "заходьте", значить МОЖНА, - слушно зауважив гендиректор.

- Леоніде Петровичу, я прийшла вибачитися за те, що сталося. Це вийшло зовсім випадково...

- Присядьте, Яно Петрівно, - перебив дівчину Леонід Петрович.

Вона стала переміщуватися до крісла, продовжуючи, тепер уже незв'язно, пояснювати конфуз, що трапився нещодавно. Лео - так позаочі називали гендиректора співробітники - строго спостерігав за цим переміщенням і більше не перебивав. Коли вона дісталася-таки до крісла, всі виправдання раптом скінчилися. І дівчина завмерла. Леонід Петрович встав, обійшов свій стіл і навис над нею.

- То ви вважаєте, Яно Петрівно, що, виливши на гендиректора помиї, можна відбутися одними лише вибаченнями?

- Але це були зовсім не помиї. Вода була чиста. Я збиралася полити нею квіти, які щойно пересадила.

- Ви стверджуєте, що це не помиї?

Лео витягнув з шафи білі штани, на яких зяяли бурі і сірі патьоки. Яна проковтнула:

- Це, напевно, у воду потрапило трохи добрива або землі.

Почувши ці слова, Лео почервонів від сказу. Побачивши це, дівчина похолола від страху.

- Д-дозвольте мені все виправити! Я відчищу... Я все відчищу, не залишиться ані плямочки.

- Тільки якщо Ви в хімчистці працюєте, - рикнув начальник. - До речі, про роботу. Хіба пересаджування квітів входить в обов'язки головного менеджера? Чим ви займаєтеся в робочий час?! Наша фірма багато в чому зобов'язана Петрові Анатолійовичу і тільки тому, така людина, як ви, займає тепер цю посаду. Але, судячи з усього, вас вона не влаштовує, ви віддаєте перевагу обов'язкам прибиральниці.

Яна сиділа, низько опустивши голову. Вона буквально втиснулася в крісло.

- Я знаю, - врешті-решт, тихо, але твердо сказала вона, - що я тут завдяки впливу мого... хм... батька. Але я не вважаю, що не заслуговую цієї посади і що погано виконую свої обов'язки.

- Я б навіть сказав занадто добре для такої... щирої людини, як ви.

Слово "щирої" Лео буквально виплюнув після невеликої затримки. Він радий би сказати щось більш образливе, але жодне з образливих слів не підходило для того, щоб правильно висловити його думки. Саме щирість та прямота цієї особи були головними подразниками для гендиректора. Крім, звісно, того, яким чином вона домоглася займаної посади.

У нього самого шлях до крісла головного менеджера зайняв більше п'яти років пекельної праці днями і ночами. Він навіть з дівчиною розлучився через роботу. Хоча "розлучився" це голосно сказано. Просто одного разу він повернувся додому, але ані її, ані її речей вдома вже не було. На дзвінки вона не відповідала, а згодом і зовсім змінила номер. Пізніше хтось із спільних знайомих згадав у розмові, що вона спочатку часто скаржилася на нього, а потім стала жити так, як ніби у неї і не було хлопця. І щойно з'явився відповідний варіант, вона просто переїхала до нього.

Ось чим пожертвував Леонід заради посади головного менеджера.

Хоча, якщо бути до кінця відвертим, то подальший його кар'єрний ріст був дуже стрімким: всього лише роки три вже не такої напруженої роботи, і він - генеральний директор фірми. Але зараз не про це. Зараз все крутилося навколо цієї дурепи.

Гендиректор подивився на щойно ображену ним дівчину й здивовано завмер, вона посміхалася.

- Що вас розвеселило, Яно Петрівно?

- Не зважаючи на те, що ви не любите мене, ви все ж таки мене похвалили.

Ясний погляд Яни розлютив гендиректора.

- Ви що знущаєтесь?! - закричав він. - Невже, схоже, що я вас хвалив? Безпосередність - ваш недолік!