Читати книгу - "Як познайомитися з інопланетянином, Ньота Бене"
- Жанр: Романтична еротика 💕🔥🌹
- Автор: Ньота Бене
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вероніка сиділа в кафе за чашечкою капучино і роздумувала, як вона докотилась до такого життя. Сьогодні виповнювалося рівно 3 роки і 3 місяці її самотності. Саме стільки часу пройшло відтоді, коли Ніка взнала, що її хлопець Ігор не айтішник, а закладчик. А перед цим зловила його на своїй подрузі. Починалося все красиво: квіти, ресторани. А потім – бах! Біль, страх, сльози, шок. Дівчина зробила ковток і слухала, як тане ніжна пінка на губах. Так швидко розтанули колись і її, здавалося ідеальні, стосунки. Ніка досі пам’ятала круглі очі подруги-зрадниці, що застигла в кутку, наче миша прикриваючись простирадлом. І як Ігор плутався у трусах – все скакав на одній нозі, завалювався на бильце, вставав, стрибав, губив ту нещасну одежину, а тоді повторював цикл знову. Червоний від напруги, захеканий з прилиплим до чола волоссям. Такий ще вранці красивий та рідний. Такий чужий зараз. Лепетів якісь пояснення, поки Ніка заглиблювалася у свій розпач, яким накрило одразу після побаченого. У заломах зім’ятої постелі, дівчина бачила гострі краї свого розбитого життя. Десь на задвірках свідомості билася чомусь недоречна думка: « А як я мамі скажу?»
А наступного дня дівчині подзвонили з поліції. Суворим голосом спитали Сірого Ігоря В’ячеславовича. А потім попросили приїхати для дачі свідчень. Ігоря взяли за розповсюдження заборонених речовин. Далі Ніка пам’ятає смутно. Вона сміялась, що бумеранг виявився таким швидким. А потім плакала, захлинаючись думкою про те, що прожила майже рік не з тим, кого знала. Кохала вигадану людину. Образ, який розпався на крихти за два дні.
Вероніка допила каву, взяла меню та замість розгорнути його, глянула у вікно. По вулиці йшла дівчина в легкому літньому топі на голе тіло. Величезні півкулі грудей гордо стриміли вперед. Одежа обтікала тіло, а кулі наче жили своїм життям – вони то підстрибували, а потім стрімко опускалися вниз; то коливалися і, здавалося, ось-ось порвуть майку та поскачуть веселими м’ячиками по тротуару.
- Боже мій, - подумала Ніка, прикриваючи папкою меню свій акуратний другий розмір, - Боже мій! Хотіла б я так довіряти людям, як ця дівчина своїм бретелькам.
Вона замовила легкий салат і заглибилася далі у своє.
***
Рес підняв руки вгору зчепив пальці в замок і смачно, з хрускотом, потягнувся. Він щойно прибув на Землю з Нібіру та хотів розім’ятися й освіжитися. Адже світило саме було в зеніті. На цій планеті Рес повинен пробути деякий час тож попереду мав багато клопоту з пошуку житла і засобу пересування. Звертатися до «своєї» людини на Землі йому було заборонено, треба справлятися власними силами. Жодна зайва душа не мала знати, що чоловік тут, адже нависла над ним небезпека могла вдарити звідки завгодно. Було б безглуздо пройти роки навчання та вишколу, потім десятки завдань різної міри секретності, тоді війну, а загинути ось так безглуздо на чужині, коли все тільки-тільки почало налагоджуватися.
Рес скрізь був кращим. Саме тому на війні він був головою на найважчих точках. Найризикованіші заходи хлопець проводив із ювелірною точністю, зберігаючи життя загону. Його перекидали скрізь, де потрібен був гострий розум та нависала потужна небезпека. Він витягував найбезнадійніші ділянки. І коли нарешті провели операцію по деокупації зрошеної кров’ю частини країни, коли вигнали геть гуманоїдів з іншої системи – Реса прибрали з передової.
- Ти, синку, зараз десь затихарися, ми ще тут не всіх щурів вибили. Поки проводитиметься реінтеграція, тобі краще не маячити у полі досяжності. Вже надто ти їм насолив, можуть таки на прощання подаруночок собі зробити у вигляді твого життя. Вони на тебе зуб добрий мають, - головний, промовляючи ці слова, жував корінь рослини госАм.
- І на скільки мені поїхати?
- Хто зна. Може на кілька місяців. А може і на кілька років. Будемо підтримувати зв’язок.
Так було вирішено відправити Реса на Землю. Віддалену планету, де жили схожі на Ніберян істоти. Та й у свій час Рес, в рамках підготовки до основної діяльності, детально вивчив максимум про них. Вирішено було доправлятися до України – там була схожа ситуація із захопленням сусідом територій та нікого не лякали недосконалості чи деформація тіла. Можна легко загубитися у загальному хаосі, зійти за свого, зійти за кого завгодно.
Рес саме йшов вперед і шукав очима магазин гаджетів, треба було придбати місцевий засіб для зв’язку та інтернет-павутини, коли двері одного з кафе рвучко відчинилися. В наступну секунду на асфальті заплутаний клубок із тіл нібірця і блондинки оглушив місцевих горобців добірними висловами. Хлопець підводився, підіймаючи та обтрушуючи попутно дівчину. Потім став вибачатися й збирати її речі, що розлетілися із сумочки при падінні.
- Пробачте, будь ласка, - Рес простяг дівчині сумку.
- Та пусте! – зітхнула та. - Фейлом більше, фейлом менше… Як казав Карлсон: «Дрібниці, не варто й згадувати!»
- Карлсон - це ваш знайомий?
- Ти що з Місяця звалився? – засміялася дівчина, - Карлсон – це персонаж книжки Астрід Ліндгрен.
- Пробач, не читав.
- Забудь, коротше. Ну, я піду?
Рес хотів відступити вбік, щоб дати дівчині пройти, але ці хвилі білого волосся, що пахли чимсь квітковим. Ці карі очі, наче з іскорками в райдужці. А ще родимка під мочкою вуха – він помітив її, коли допомогав підвестися. Родимки – загадка земної природи. Ні в кого з нібірян їх не було. Тільки в земляни мали ці нефункціональні, але красиві плямки та точки. Ресу дуже хотілося відгорнути завиток біля обличчя й глянути на родимку ще разок, але він просто дивився на те місце.
- Може вже хоч телефон попросиш, - зітхнула дівчина.
- Пробач? - прийшов від її голосу до тями Рес.
- Кажу, давай знайомитись, інакше так і будемо мовчати посеред тротуару.
- Рес,- простягнув руку хлопець.
- Повне ім’я Ресторан? – приснула дівчина.
- Ні… О… Орест! Мене звати Орест. Просто друзі називають мене Ресом.
Хлопець аж спітнів. Добре, що згадав хоч якесь земне ім’я. Навіщо він узагалі почав говорити з цим дівчиськом?
- М-м-м-м. Орест? А де правильно наголос ставити? ОреЕст чи О’рест?
- М-м-можна і так, і так.
- Добре, Оресте. Я Вероніка. Завтра буду в цьому кафе після роботи, о шостій. Бувай, - дівчина обігнула Реса та пішла далі вулицею. Хлопець видихнув. «Відчуваю, буде важко, - подумав він. - Це вже не екскурсія, як у випускний рік ми прилітали, та лише побічно контактували з місцевими. Тут треба тримати себе в руках».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як познайомитися з інопланетянином, Ньота Бене», після закриття браузера.