Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

Джеймс Гедлі Чейз

Реквієм блондинкам

Розділ перший

Одного погляду на Кренвіль було цілком достатньо. Я їхав головною вулицею міста, і крізь відчинені вікна мого «паккарда» долинав сморід бруду та помиїв. Далеко попереду височіли цегляні комини ливарних цехів, що здіймалися просто в небо. Вони випльовували чорний дим, який закоптив усе довкола жовтуватою кіптявою.

Відчув непоборну відразу до міста, яке мені відразу не сподобалося.

Перший же поліцейський, якого я зустрів, був неголений, і на його кітелі бракувало двох ґудзиків. Другий, котрий регулював рух, тримав у роті сигару.

Завалені сміттям тротуари були залюднені. На перехрестях товклися групки чоловіків. Дехто читав газети, а інші намагалися підглянути написане. Заклопотані жінки, втиснувши голови в плечі, швидко їх проминали. Крамниці неначе спорожніли; навіть власники барів повисипали на сонце. Не варто й говорити, що Кренвіль гудів, мов розтривожений вулик, від ледь стримуваного гніву та збудження. Я зрозумів це, ледь поглянувши на людей.

Пригальмував біля аптеки, і, скориставшись тамтешнім телефоном, подзвонив Льюїсу Вулфу. Повідомив, що вже на місці.

— Тоді їдьте сюди. — Це був тон людини, яка звикла, щоби все було так, як вона хоче. Голос був хрипкий і нетерплячий.

— Виїжджайте з міста і на світлофорі поверніть направо, а потім проїдьте ще з милю.

Я відповів, що скоро буду, і вийшов з аптеки. Біля мого авта зібрався натовп роззяв. Спершу я не зрозумів, чому. Коли почав проштовхуватися через юрмище, почув, як хтось сказав:

— Це детектив із Нью-Йорка!

Я швидко поглянув у той бік через плече, але не зупинився.

Там стояла групка хворобливих на вигляд, жалюгідних, брудних, втомлених та розлючених людей. Чолов’яга з великим кадиком промовив:

— Якщо в тебе є клепки в голові, ти негайно заберешся звідси!

Я був ошелешений, що він отак говорить зі мною.

Поміж чоловіків пронісся якийсь гомін. Вони наблизилися до мене, і вигляд у них був такий, наче вони хочуть мене відгамселити.

Я швидко відчинив машину і прослизнув на водійське сидіння.

Чолов’яга з кадиком просунув неголене обличчя у вікно мого авта.

— Звалюй звідси, чистоплюю! — сказав він твердо. — Ти нам тут непотрібний!

Я завів двигун.

— Не хвилюйся ти так! — примирливо сказав я, хоча мені дуже хотілося заїхати йому в пику, і повільно рушив. У бічне дзеркало бачив, як усі вони пильно дивляться мені услід.

Відчув, що аж спітнів — однак я прибув сюди не для того, щоби битися з усілякими волоцюгами. У мене були трохи інші плани.

Будинок Вулфа я знайшов доволі легко. Він був такий великий, що я просто не міг його проминути. Від будинку до дороги спускався прекрасний зелений газон — завбільшки чи не в півакра. Пішохідна доріжка та під’їзна алея були широкими, а розквітлі кущі обабіч були варті того, щоби на них поглянути.

Залишивши машину на дорозі, я піднявся галявиною нагору, ступив під навіс портика з гострим дахом та подзвонив у двері. Служник — вельми спостережливий чоловік років п’ятдесяти, котрий безшумно виріс на порозі — провів мене в кабінет Вулфа. Це було щось! На стінах, оздоблених фресками, висіли гобелени; ковані залізні решітки за високими французькими вікнами імітували балкони; важкі дубові різьблені крісла стояли довкруж масивного мармурового столу із гнутими ніжками. Тридцять років тому це, мабуть, була справді вражаюча кімната.

Вулф сидів біля вікна, чекаючи на мене. Він був огрядний та гладкий. Голова його була майже ідеально круглою під копицею коротко стриженого сивого волосся. Своїм гачкуватим носом та тонкою, жорсткою лінією рота він нагадав мені восьминога. Його безбарвні очиці обмацали мене, однак він не промовив ані слова.

— Я телефонував вам п’ять хвилин тому, — сказав я. — Я детектив нью-йоркського Бюро міжнародних розслідувань. Ви просили, щоби надіслали когось, хто міг би вам допомогти.

— Це ви так кажете, — гаркнув він, дивлячись на мене з підозрою, — але звідкіля мені знати, що ви дійсно звідти?

Я подав йому своє посвідчення детектива. Воно було розроблене самим полковником Форсбергом, моїм шефом, спеціально для таких недовірливих та дратівливих клієнтів, як Вулф. Картка була зроблена добротно. Зверху на ній розміщувався герб із написом «Міжнародні розслідування»; всередині були моя фотографія і персональні дані — з відбитками пальців включно — ще й підписана генеральним прокурором Нью-Йорка.

Вулф довго розглядав моє посвідчення. Можливо, він отримував задоволення від того, що я стою отак перед ним.

— Сподіваюсь, воно справжнє, — пробурмотів він нарешті і недбало кинув його мені. — Чи відомо вам, чому ви тут?

Я відповів, що це мені невідомо.

Він поправив золотий ланцюжок на годиннику і показав рукою на одне з крісел.

— Сідайте.

Я вибрав найзручніше крісло в кімнаті, підтягнув його до Вулфа та із задоволенням випростав ноги. Кілька хвилин він мовчки дивився у вікно. Не знаю, у чому полягала його тактика, та вона виявилась невдалою. Я безмовно спостерігав за ним, вичікуючи.

— Бачите це? — зненацька гаркнув він, тицяючи у щось за вікном.

Я простежив за його рукою і змушений був нахилитися, щоби помітити купу димарів удалині.

— Це все було моє.

Не знав, співчувати йому чи вітати, а тому промовчав.

— Я управляв цим двадцять років. Усе це було моє — до останнього гвинтика. Минулого місяця я все полишив, — його обличчя при цих словах якось зразу обвисло, тож я змушений був щось буркнути у відповідь.

Здається, мої слова його розлютили.

— Такий молокосос, як ви, нездатний цього зрозуміти, — поспішно додав він, і його водянисті очі зблиснули. — Я працював там по дванадцять годин щодня двадцять років поспіль — і тепер мені цього не вистачає.

Я відповів, що, здається, тепер його розумію.

Він оперся на підлокітник крісла.

— Вже через три дні, як полишив роботу, я мало не збожеволів від нудьги. Знаєте, чим я маю намір тепер зайнятися?

Він нахилився вперед і на його обличчі читалося збудження.

— Я хочу стати мером цього клятого містечка і сколихнути його, як слід.

Мене би не здивувало, навіть якби він виявив намір стати хазяїном Білого дому.

— Однак є ще два кандидати, — додав він із похмурою ноткою в