Читати книгу - "Мій найкращий ворог, Ірен Карк"

Інга

-Ти тримайся, дівчинко! - погладив мене по плечу Іван Степанович, компаньйон мого тата.

-Дякую вам! - тихо відповіла і відвернулася до вікна.
Ми їхали з цвинтаря, де я щойно поховала батька. Єдину близьку мені людину. Мама померла ще коли я була маленькою і з того дня батько виховував мене сам. Він не був ідеальним, виховував мене як умів, характер у нього був важкий, але це не заважало мені його шалено любити. Змалку я їздила з ним на полювання, займалася боротьбою та плаванням,а ще стрільбою. Крім шкільної програми, вивчала ще три мови. Ні, тато не змушував мене, але через те, що мами в будинку не було, я весь приклад брала з батька. Мені хотілося у всьому бути схожою на нього. І це наклало свій відбиток. Я не була дівчинкою-квіточкою, характер у мене став бойовий і я можу спокійно послати, не соромлячись у виразах.
Він мав будівельну компанію. Досить успішну,яка  приносила гарний дохід.
Після школи я планувала допомагати йому із бізнесом, але він і чути про це не хотів. «Ти повинна здобути гідну освіту!» - говорив і я, яка звикла слухати його у всьому, поїхала вчитися в Англію. Навчання мені давалося легко і вже на останньому курсі мені запропонували стажування в престижній компанії, пообіцявши після отримання диплома взяти на роботу. Там я і працювала останні два роки, цілком задоволена своїм життям. Поки тиждень тому мене не розбудив телефонний дзвінок з жахливою новиною про вбивство батька.
Для мене це був страшний удар. Цілий тиждень я перебувала в якійсь прострації.Розмови з поліцією, потім приїжджали численні знайомі, але ніхто не зміг мені відповісти хто, а головне за що його вбив.
На похорон зібралося багато людей, всі підходили і опустивши очі, співчували мені. А я думала тільки про те, що хочу додому, побути на самоті і оплакати своє горе. Адже тато вчив мене ніколи не показувати сльози на людях, ніхто не повинен бачити мене слабкою.

-Інга, може все-таки краще до нас? - Голос татового друга вивів мене з роздумів.

-Спасибі, дядь Вань, але я все-таки додому.- я сумно посміхнулася і вийшла з машини, двері якої мені відкрив водій.

-Я подзвоню тобі ввечері,-крикнув мені в догін Іван Степанич, я кивнула і зникла за воротами нашого будинку.
Довго стояла на порозі і не наважувалась увійти. Потім зняла туфлі і пішла босяком стриженим газоном у бік саду. Сіла в улюблене батькове крісло і закуталася в плед. Мене знобило, хоч на вулиці було досить жарко, для середини травня. Піднесла плед до обличчя і вдихнула, він все ще зберігав запах татових духів. І тут я дала волю почуттям. Сльози градом покотилися з очей.
Так я сиділа аж до вечора. А потім встала і пішла до будинку. Піднялася до своєї кімнати, прийняла душ і завалилася в ліжко. Сил мало було. Написала Івану Степановичу смс про те, що втомилася, лягаю відпочивати і з телефоном у руках заснула.
Розбудив мене стукіт вхідних дверей. Я ледве піднялася з ліжка і побрела у ванну. Якось привела себе в порядок і спустилася на кухню.

-Бідна моя дівчинка, - до мене кинулася Марія Петрівна, помічниця батька по дому. Скільки себе пам'ятаю, вона була тут.Батько навіть сміявся, що якби не її чоловік Захар, він би вже давно з нею одружився, адже крім неї в будинку не уявляв іншої жінки. Вона міцно обняла мене і витерла сльози, що виступили на очах. Сідай, я тобі приготую сніданок.

-Тьоть Маш, не потрібно, я тільки кави вип'ю. Не впевнена, що зможу з'їсти хоч щось, - сказала я.

-Так не можна, Інго. Твій тато завжди говорив «Сніданок повинен бути з'їдений повністю, незалежно від обставин»! -Вона знову витерла сльози на очах і повернулася до плити.- Все прийде до ладу, дівчинко.
Я сиділа на стільці, дивилася на чашку з ароматним напоєм і не могла зрозуміти, що мені робити далі.

-Тьоть Маш, я піду приляжу ще,- сказала я підводячись.

-Добре, моя рідна. Якщо що, я тут. - Вона з занепокоєнням провела мене до сходів.
Я піднялася нагору і вже хотіла було увійти до своєї кімнати, як змінила траєкторію та пішла до кабінету батька. З дня приїзду я тут не була. Я оглянула кімнату. Дерев'яні панелі на стінах, справа велика шафа з рідкісними книгами. У кутку крісло та маленький столик, на якому лежала розкрита книжка та окуляри. Велике вікно на всю стіну та під ним масивний стіл. На столі папки з документами, антикварна лампа та коробочка з ручкою "Parker", яку я подарувала йому на Новий рік. Все лежало так, як і за його життя. Тато не любив колись хтось перекладав його речі в цій кімнаті.
Я пройшла і сіла за стіл,

Взяла в руки рамку з фото, на якому були зображені щасливі матері та батько, який тримав у "конверті" мене. Це фото було зроблено у день, коли нас виписали з пологового будинку. Тато все життя зберігав цю фотографію на столі. Я висунула ящик зі столу і дістала старий альбом, не поспішаючи гортала сторінки з фотографіями щасливих батьків та моїми дитячими знімками. Сльози текли з очей, а я навіть не намагалася їх зупинити.

-Тепер він з тобою, матусю! - Я погладила мамин знімок і заридала в голос. Тут і зараз прощалася з батьками.
Альбом майже закінчився, як раптом з однієї зі сторінок до мене на коліна випав білий конверт, на якому батьковим почерком було написано «Інгі». З конверта я дістала складений навпіл листок паперу і почала читати.
Коли я дочитала до кінця, сліз у мене вже не було. Залишилася тільки злість. Я стиснула листок у руках і подивившись на фото батьків, впевнено сказала:

-Я обіцяю тобі, тату, він заплатить за це…

Ласкаво просимо до моєї першої історії!❤️
Дуже сподіваюся, що вона вам сподобається і ви разом зі мною та нашими героями проживете її до кінця!
Буду дуже вдячна за підтримку та коментарі! Ваш відгук-найкраще натхнення для автора!
Додайте книгу до бібліотеки, щоб не втратити! ❤️