Читати книгу - "Легка пробіжка, Сергій Клемін"

ЛЕГКА ПРОБІЖКА

Лінда не хотіла зізнаватися в тому, що вони заблукали. Вона рідко зізнавалася в своїх помилках. Не те, щоб вона була надто самовпевненою, але упертість була її другою натурою. Втім, у цьому не було якоїсь великої проблеми, як і таємниці. Гаррі знав, з ким збирався одружитися. Він, як то кажуть, приймав умови її гри, але це не означало, що він був готовий їй пробачати буквально все. Хоча цього разу його очі говорили: ми обидва винні в тому, що заплуталися в трьох соснах.

Він тихо вів машину, але не зводив погляду з Лінди. Здається, з кожним новим кілометром вона змінювалася в очах. Як би дивно це не виглядало, але в епоху мобільного зв’язку, GPS-навігації та «хитрих» гаджетів їхня машина заїхала в якісь нетрі, і до розв’язки ще кілька кілометрів, а, можливо, і набагато більше. Бувають дороги – ну, з богом, а бувають – не дай боже! Та дорога, якою вони їхали, відносилася саме до другого випадку.

– Гаррі, будь ласка, зроби музику тихіше. У мене голова болить.

Рука Гаррі слухняно зменшила гучність.

У машині Volkswagen Touran сірого кольору, яку вони ніжно називали «крихіткою», лунала пісня гурту The Who Behind Blue Eyes. Гаррі любив цей гурт і, схоже, готовий був слухати їхні пісні цілими днями. Але Лінда була нескінченно далека від такої рок-музики. Вона тільки зараз упіймала себе на думці, що місцеве радіо крутить музику виключно 60-х років. Не сказати, що це зовсім дивно, але при цьому було відчуття, що час для таких радіо-діджеїв плине якось по-іншому, зовсім по-іншому.

– Сьогодні дуже спекотно, може, тобі варто випити чогось холодного? – спробував заспокоїти її Гаррі, дивлячись на курну дорогу.

– Ні, все добре. Дякую.

Але, судячи з усього, Гаррі така відповідь не влаштувала.

– Точно? Ми можемо зробити зупинку.

– В жодному разі. Інакше ми приїдемо під нічними зірками.

Це було схоже на правду. Вони проїхали вже кілька десятків кілометрів під палючим літнім сонцем, а обрисів містечка Оазис Хілл не було й видно. Карта на смартфоні показувала, що вони їдуть правильно – строго за маршрутом червоної лінії. Гаррі не мав жодних запитань, поки їхали головним шосе № 95 в першій половині дня; проте далі їм довелося повернути різко праворуч (так радила електронна карта). Дорога, якою їм довелося їхати, виглядала трохи занедбаною, нерівною і непронумерованою. Вона вела з широкого шосе в бік густого хвойного лісу. Звичайно, це була ще не трагедія; врешті-решт багато шляхів, що вели з шосе, були схожі один на одного, і розповзалися, немов пучок змій, у різні боки. Але з іншого боку, це був перший дзвіночок того, що далі на них чекає зовсім інша історія.

Десь високо співали птахи.

Запах високих сосен, що увірвався в салон машини, звичайно, приємно порадував, проте дорога вела в якісь хащі. На щастя, на останній заправці Гаррі встиг добре заповнити бак «крихітки», яку вони купили зовсім недавно, збираючи гроші майже два роки, але пробиратися на новій машині в гущавині зеленого лісу – це ще те випробування. Гаррі б не хотілося, щоб «крихітка» перетворилося на залізну каракатицю раніше часу. Вона зійшла з конвеєра не для таких доріг.

Лінда спробувала ще раз додзвонитися до Єви, але у відповідь отримувала звичне повідомлення: «Я зараз дуже зайнята, або перебуваю далеко від телефону, залиште, будь ласка, повідомлення, або передзвоніть пізніше». Вона нервово кинула свій iPhone на заднє сидіння машини, на секунду в її очах блиснула лють, але у Гаррі це викликало добродушну посмішку.

– Схоже, підвела тебе твоя Єва, – прокоментував він, тим самим викликавши нову хвилю секундного гніву Лінди.

– Чорт би її забрав. Чорт! Чорт!

Звичайно, погодитися на пропозицію давньої подруги, з якою вони не бачилися довгий час, було маленькою ризикованою авантюрою з боку Лінди Грінцер, враховуючи те, що цього місяця вона мала чимало замовлень на переклад текстів. Дедлайни, дедлайни, дедлайни. І все ж таки, якщо упертість була її другою натурою, то допитливість – третьою. Їй було дуже цікаво подивитися на Єву Бун – «язичницю» (як вона іноді називала подругу) в її новому амплуа. Та писала і говорила по телефону Лінді про те, що знайшла своє місце з новим хлопцем у містечку Оазис Хілл, і це кардинально змінило її життя. Змінило її життя? Її життя? Тієї самої «міс тридцять три проблеми», яка любила ходити по краю? Це звучало щонайменше дивно; точніше, навіть, несподівано. Що такого в цьому маленькому містечку, чого вона – Лінда ще не бачила? Сосни, пагорби, спокійний темп життя, місцеві жителі? Проте Єва вміла інтригувати, кажучи, мовляв, приїдеш – побачиш – переконаєшся. На тому й погодилися.

Зараз, коли вони їхали вузькою дорогою, де все частіше зустрічалися вибоїни, гірки і тріщини, ставало вже зовсім не смішно. «Крихітка», за яку вони заплатили цілу купу грошей, здригалася і підскакувала після кожного каменю на шляху, немов на атракціоні в якомусь парку. Хоча в нестачі бензину проблеми поки не було (але це поки не було), проте була велика ймовірність заглухнути посеред порожньої дороги, натрапивши на якусь гидоту, яка пошкодить якщо не колесо, то щось інше. Гаррі нервував дедалі більше через це, але намагався це приховати якомога ретельніше. Однак Лінда це буквально читала в його очах.

Машина їхала обережно.

– Ніяк не зрозумію, – говорив він спокійним оксамитовим голосом, ніби розмірковуючи про щось дуже приємне, – Оазис Хілл немає ніде не карті. Місце, в яке ми їдемо, позначено 1149b і це повністю зелений квадрат, тобто тут на кілометри суцільний ліс. Чи не могла твоя подруга помилитись?