Читати книгу - "Будинок з дивами, Юлія Рудишина"

На пагорбі, де килимом стелився вічнозелений барвінок, що вже почав буйно квітнути синім цвітом, незважаючи на холоднечу, темно та хижо витріщився на мене пустими вікнами старий будинок. Дуже великий, з високим ґанком та дерев’яними різними колонами при вході, старовинною криницею у дворі, широкими підвіконнями та візерунками під дахом, оточений садком… Цей будинок виглядав як маєток з привидами, а можливо, колись і належав якомусь пану та став притулком для містичних легенд. Моя письменницька уява дуже швидко намалювала образи пихатого господаря в багатій одежині та його тендітних красунь-дочок в шовкових вишиваних сорочках, в намистах та ґерданах, що колись зустрічали під цим вишняком своїх леґінів…

Навіть не вірилось, що цілий місяць я зможу спокійно працювати над книгою в цій тиші та красі! У вікна дивиться густий зелений ліс, а навкруги – нікого. Ні докучливих колег, ні сестер з їх вічним бажанням мене кудись тягти – то на вечірки, то на концерти, то у походи, які давались мені дуже тяжко… Не буде тут і тітки, котра останніми роками зовсім втратила глузд і все шукала мені чоловіка, знайомлячи з синками своїх подруг… Синки, здається, теж не дуже були задоволені цими новоявленими свахами, тільки тому поки що й вдавалося здихатися нових залицяльників. Не те щоб я мріяла про життя синьої панчохи, але якось так склалося, що на любовному фронті в мене були одні невдачі.

І от давня знайома, з якою ми колись разом працювали на кафедрі при нашому місцевому універі, попросила мене допомогти з її старим будинком, котрий вона виставила на продаж. І я не вагалась ні хвилини. Вона поїхала у далеке відрядження, але потенційні покупці могли з’явитися в будь-який день, і я повинна була просто показувати їм старий будиночок. А враховуючи, що по словам Катерини Василівни, вона не могла його продати вже років п’ять і охочі з’являлись дуже зрідка – то був чудовий шанс побути на самоті.

І дописати свій многостраждальний рукопис.

Так, я завжди мріяла стати справжнім письменником, але моїй родині того знати не треба – вони й так вважали мене занадто нудною та дивною. А я просто хотіла чогось іншого від життя – з дитинства улюбленими історіями в мене були чарівні казки про інші світи або щось на кшталт «Аліси» Керрола. І чарівні історії, які допомогли мені ховатися від нудної реальності, стали для мене і таємницею, і можливістю хоч трохи забутись… Я не видавалась, а викладала свої оповідання та романи під псевдонімом на літературному сайті, щоб ніхто з моїх знайомих чи родичів й гадки про це не мав.  І наразі в мене горіли всі терміни – треба було якомога скоріше дописати свій готичний роман. Ця таємнича місцевість, старовинний будиночок серед густого лісу - підходили для роботи ідеально!

Будинок цей стояв наособицю, і широкою смугою між ним та селищем йшли кремезні сосни та величні розложисті ялини, між якими синіли первоцвіти та було видно листячко суниць та чорниці. Все це створювало ілюзію повної самоти та чарівної лісової казки. Якщо замріятись, можна було легко уявити, що ти знаходишся в зовсім іншому світі чи навіть вимірі – настільки це місце було затишним та незвичним. Навіть шкода, що його можуть продати і більше ніколи не доведеться сидіти в тихих синіх сутінках, дихаючи свіжим повітрям та дивлячись на дивне переплетення гілок, осяйних місячним світлом, що сріблом заливає все навкруги. Шкода, що в мене немає такої можливості – кинути роботу та оселитись в лісовому будинку. Тож треба радіти хоча б такій відпустці. І я раділа, гуляючи між кремезними соснами та дихаючи запахом смоли та хвої, замріяно дивлячись у сині води джерельця, шо весело та криштально дзвенів у тиші.

За лісом впродовж річки вже біліли будиночки з парканами та садками та височіла старовинна церква на широкому майдані, відкриті були магазин та пошта – ось і вся цивілізація. Перші дні я насолоджувалась тишею та працювала – писалось в старому будинку дуже легко та швидко, на якійсь шаленій насназі. Слова немов самі з’являлись на екрані ноутбука, а герої оживали й робили що замнеться – але мені це подобалось. Моторошна містична історія раптом набула нового сенсу та повністю захопила.

Я вибрала собі місце біля високого вікна у вітальні, підсунувши туди стіл і велике крісло, щоб бачити вишні, що вже почали цвісти, та величні сосни. І коли гуляла лісом, було дуже шкода, що не потрапила сюди влітку – я завжди любила лісові ягоди, а тут їх буде дуже багато, вся земля вкрита листям. Інколи я ходила в село, щоб купити молока та хліба, якихось цукерок, хоча взагалі їжа в будинку була, господиня зробила для мене запас. Трохи незручностей приносило пічне опалення, але мої канікули в дитинстві і юності проходили у бабці в селі, так що справлятися з цією бідою я вміла – та й на щастя йшло тепло, а готувати можна було на електриці.

Так минув тиждень, і я вже майже забула, що в дім можуть завітати незвані гості, майбутні покупці, але одного похмурого дня, коли дощило ще зранку, подзвонила господиня будинку та стурбовано попросила стріти сьогодні після обіду якусь дивну пару. Так і сказала:

- Вони якісь дивні, навіть не стали обговорювати ціну, немов загорілись саме цим будиночком, - в голосі пані Катерини була стурбованість. – Я се їм кажу одне, а вони своє, навіть до завтра почекати не схотіли… Так ось, дитинко, Ярочко, ти їх вже зустрінь, покажи будинок. Але не слухай, що там будуть казати, дивні, дуже дивні…

- Звичайно, - легко відповіла я, однією рукою тримаючи телефон, а іншою швидко прибираючись на столі, де в мене був справжній творчий безлад. – Я все зроблю, як домовлялись! Не хвилюйтесь.

- Ти мені скажи, дитинко, тобі там хоч не самотньо? А то хоч сестер поклич на декілька днів…