Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Знаєте, коли живеш із людиною багато років, здається, що вона нікуди від тебе не дінеться, здається, що вона належить тобі і що ти її знаєш як саму себе. Але це самообман. Нічого подібного. Це ти знаєш себе поруч із ним, любиш себе поруч із ним, вивчила якісь його звички, і все. На цьому твої знання закінчуються. Поруч із тобою чужа людина, інша, зі своїми тарганами, думками, бажаннями і не факт, що вона ними з тобою ділиться. 

А потім ти прозріваєш. Виявляється, він любив борщ без буряка, оселедець під шубою без моркви і йому ніколи не подобалася твоя зачіска і червоний колір твоїх нігтів. Ось і все. І ти в ахері розкриваєш очі і розумієш, що ні хуя ти його не знала. 

Те саме сталося зі мною. Я раптом зрозуміла, що втратила його далеко не сьогодні і навіть не вчора і не місяць тому. На це пішли роки. Не помітила деталі, розслабилася, вважала, що ця людина нікуди не дінеться, як електрика, телебачення чи інтернет. Вона є і все. А потім настає особистий апокаліпсис, і вона зникає. Як після ядерного вибуху зникає цивілізація. А ти розсипаєшся на уламки, падаєш на дно, тонеш у лайні, адже ти звикла, що він є. Тобі без нього темно, холодно, страшно. І що саме мерзотне виявляється, що йому без тебе зашибісь. І зрозумів він це на відміну від тебе не вчора. І ще знайшла когось із ким їй самій світло і тепло, і афігенно. І вже пізно перефарбовувати нігті, міняти зачіску, скидати зайві кілограми, варити борщ за новим рецептом, робити вправи Кегеля, тому що йому це все від тебе вже не треба. Саме від тебе! 

Я це зрозуміла, коли дивилася, як він збирає свої речі, спустошує шафки у ванній з парфумами, які я йому купила, складає мною зв'язаний светр і куплені тиждень тому трендові труси. Усе це він одягне потім. Для неї. І музику слухатиме ту саму, і борщі її з рагу нахвалюватиме, а вночі трахатиме її, як він любить. Швидше за все, їй це все буде подобатися: він досвідчений, крутий коханець... А як же, адже він на тобі вже все відрепетирував за стільки років. Він писатиме їй смски і надсилатиме фотки нюдс, а вона сором'язливо надсилатиме у відповідь. І вона не знає, що ще місяць тому він писав тобі точнісенько ж такіж само смски і надсилав тобі фото в перерві на роботі. Так, клятий місяць тому. Адже у вас нібито все було добре. І навіть секс був нехай не щодня, але раз на тиждень стабільно.

Але трясця борщ без буряка раптом став йому поперек горла. А насправді в неї ноги довші і дивиться вона на нього як на Бога. І нічого вже не допоможе: ні троє доньок, ні будинок, збудований вами, ні машина, яку обирали разом, ні спільні рахунки і вклади. Ні. Чо. Го! Він просто подивиться байдужим поглядом і скаже "я тебе більше не кохаю", збере манатки і звалить у туман, як їжачок, до своєї кобили, яка на двадцять молодша за тебе і на двадцять п'ять за нього самого. 

А ти залишишся з широко розкритим ротом, з розвернутою грудною кліткою, розкритими ментально венами і спаленими легенями. Тому що дихати як раніше ти вже не зможеш. 

Це в кіно всі гарно відроджуються з попелу, знаходять нове кохання, худнуть на п'ятдесят кілограмів і самореалізовуються в йозі, модних курсах, а в реалі ти залишаєшся сама зі своїм целюлітом, грудьми, які обвисли після пологів, зморшками на обличчі та трьома дітьми. А так само розумінням, що у свої сорок два (п'ять, шість, п'ятдесят, шістдесят) ви на хуй нікому не потрібні. І шкребе ось це скажене "але ж я могла піти від нього років десять тому"... ні, він падло дочекався, коли мій годинник вже не просто цокає, а хрипить і пішов самостверджуватися з молодою тілицею. 

Видихнула, заплющила очі. Потім згребла на хрін усі фотографії, запхала в керамічну вазу і спалила до біса. Легше не стало. 

І не стане. Тому що я його люблю. Сильно люблю, шалено. Він частина мене, він моє життя і раптом мене вбили. Тільки я жива, агонізую і ніяк не здохну, і права не маю, бо в мене діти. Не в нас! Ні! У мене! Він пішов і діти в нього тепер десь там по вихідних. У нього пружна двадцятирічна дупа і широко розкриті очі молодої коханки, а в тебе в кращому разі аліменти. 

Я плакала, вила, погризла пальці, щоб діти цього виття не чули, погризла щоки зсередини до кривавих ран. Знаєте, коли людина померла, ти оплакуєш її, ти тужиш, прощаєшся і все... це боляче, але це по-іншому, ніж коли вона померла, але тільки для тебе. Ревнощі? Ні, це занадто слабо, це занадто лайтово. Тебе роздирає на шматки. У тебе життя відібрали, молодість, красу. І майбутнє теж і старість. Усе чим ти жила. І ти тепер як сліпе немовля без шкіри, що помирає від болю і безпорадності. 

Дивлюся як він сідає в машину, на профіль його дивлюся, на руки сильні на кермі, і хочеться кинутися під колеса. Але мені не можна. У мене молодшій шість років усього. А старша в універі і середня з тарганами. Я мати. А значить помирати мені не належить...