Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"
- Жанр: Публіцистика 📰🎙️💬
- Автор: Тамара Гундорова
Ця книжка Тамари Гундорової — спроба переосмислити біографію Лесі Українки, у якій переплелися хвороба і творчість, Україна і чужина, політика й література, класика і сучасність, любов і смерть.
Стосунки з Кобилянською як утілення любові, творчого піднесення й розуміння. Травма, пережита біля ліжка смертельно хворого Мержинського. Духовна й інтелектуальна близькість до Драгоманова. Одруження з Климентом Квіткою. Врешті, спротив усталеним правилам і законам патріархального ладу, «ненормальність» любові, фатум мистецького божевілля, який пізнала в моменти творчості, санаторійний туризм, на який прирекла її хвороба. Усе це було закорінене в особливому стані «інакшості» письменниці, жінки й «чужинки» в себе вдома. Та водночас це дало Ларисі Косач-Квітці змогу здобути істинну свободу й осягнути загальнолюдську, транскультурну перспективу бачення світу. За рік до смерті вона зізнавалася матері: «…історію Мавки може тілько жінка написати». Але правда полягала в тому, що всі її твори могла написати лише жінка, яка жила і творила, зневажаючи смерть.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тамара Гундорова
Леся Українка. Книги Сивілли
УДК 821.161.2.Л.Українка
Г94
Серія «Гордість нації»
Дизайнер обкладинки Аліна Белякова
Гундорова Т.
Г94 Леся Українка. Книги Сивілли / Тамара Гундорова. — X. : Віват, 2023. — 304 с. — (Серія «Гордість нації», ISBN 978-617-690-411-3).
ISBN 978-966-982-709-8
УДК 821.161.2.Л.Українка
ISBN 978-617-690-411-3 (серія)
ISBN 978-966-982-709-8
© Гундорова Т. І., текст, 2021
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2023
Коли у мене справді є талан, то він не загине, — то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але за те, хто знає, чі не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей.
Леся Українка
Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального?
Леся Українка
Книга перша
Хвороба і творчість
«Хвороба — це темний бік життя й обтяжливе громадянство. Всі ми народжуємося з подвійним громадянством царства здорових і царства хворих», — писала Сьюзен Зонтаґ [46, с. 5]. Із давніх часів хвороба сприймалася як відхилення, щось непристойне, жахливе, огидне, асоційоване зі смертю, а розмова на цю тему пов’язана з різними незручностями й умовчуваннями. Вважається, що тему хвороби в літературі XX століття «узаконила» Вірджинія Вулф 1925 року в есеї «Бути хворим» («On being Ill»), де писала: «Зважаючи на те, якими поширеними є хвороби й наскільки значними є духовні зміни, що вони їх приносять, наскільки вражаючим є, коли меркне світло здоров’я й відкриваються незнані краї, які простори й пустелі душі освітлює найменша застуда, які прірви й усипані яскравими квітами газони виявляє найменше підвищення температури, які давні й уперті дуби викорчовуються в нас у момент слабкості, коли ми спускаємося в яму смерті й відчуваємо, що води забуття змикаються над нашими головами, і після видалення зуба вже сподіваємося знайти себе серед ангелів і арфісток, натомість приходимо до тями в руках дантиста й плутаємо його “прополощіть рот, прополощіть рот” з вітанням Божества, що спускається до нас із Небес, — коли ми думаємо про все це й про те, як часто змушені це робити, стає справді дивно, що хвороба не посіла своє місце поряд із любов’ю, боротьбою і ревністю серед головних тем літератури» [17, с. 32].
Вулф зазначала, що навіть тоді, коли йдеться про хворобу, увагу звернено передусім на духовні й ментальні страждання, натомість тілом, котре є «листом чистого скла», крізь яке прямо і ясно проявляє себе душа, нехтують, а щоденну драму тіла ніде не записують. Хвороба проявляє бідність мови, твердила Вулф, адже англійською можна висловити думки Гамлета й трагедію Ліра, але немає слів для того, щоб передати тремтіння й розповісти про головний біль. Тож чому роман не може бути присвячений інфлюенці, епічна поема — тифу, ода — пневмонії, а лірика — зубному болю?
Попри фундаментальну роль тіла й тілесності в літературі доби модернізму, вплив хвороби на творчість, як і аналіз творчості крізь призму хвороби, — теми, досі рідкісні в гуманітарному середовищі. Досить довго в цій сфері спрацьовували застереження щодо досліджень тіла, сексуальності, інвалідності, психопатологічних явищ. Усе, що мало стосунок до біології та стану здоров’я, асоціювалося з вульгарним і низьким та було табуйованим. Насправді ж творчість і хвороба в історії культури тісно пов’язані між собою — і не лише тематично. Іноді вони стають визначальними для розуміння цілого літературного періоду чи долі окремої творчої особистості.
Чи не найбільшою мірою це стосується постаті Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач). Ще з часів Івана Франка, який у статті, опублікованій 1898 року в «Літературно-науковому вістнику», назвав її «хорою, слабосильною дівчиною» [102, с. 271], повторивши цю фразу кілька разів, хворобу вважають однією з ознак письменницької біографії Лесі Українки. Франко також сформулював концепцію — в основі своїй позитивістську — пов’язаності хвороби й творчості в літературі та культурі. Ключовими в ній стали опозиції «тіло хворе» / «душа здорова і думка ясна»; «власне страждання» / «бажання волі й добра для всіх людей»; «власне горе» / «загальний порядок фактів і ідей». Таким чином, Франко надав хворобі культурного сенсу й увів її в українську літературну критику.
І це не було випадковістю. Того ж таки 1898 року в цьому ж виданні Франко опублікував студію «Із секретів поетичної творчості», де на основі психофізіології аналізував роль підсвідомості й сугестії в художній творчості. Звернувся він і до обговорення поетичного натхнення, зауваживши, що, «особливо у греків, процес поетичної творчості приводжено в зв’язок з певного роду божевільством, з духовою хворобою, що в тих часах уважалася опануванням людської душі демоном» [101, с. 55].
У статті про Лесю Українку він також зіставив «хворобу» і «геніальність», пов’язавши їх між собою в епоху fin de siècle[1]. Він згадав про «італьянця Леопарді[2], у котрого незлічима фізична хороба породила песимістичний світогляд, що закрасив собою всі його твори», про «цілий ряд французьких поетів-сатаністів, неокатоликів та декадентів-неврастеніків, у котрих поезія була виразом їх власних нервових та психічних хвороб, але при тім генералізацією тих хоробливих явищ» [102, с. 266]. «Нормальність» літератури Франко вбачає в об’єктивності та здатності митця вийти поза суб’єктивні переживання й ліричну експансивність. У філософських уявленнях така здатність до об’єктивності асоціювалася з чоловічою сутністю всієї культури. Натомість «жіноче» ще з часів Платона ототожнювалося зі «слабким», біологічно пасивним, суб’єктивним та чуттєвим і випадало з культурної царини. Звертаючи увагу на «брак того об’єктивізму у деяких геніальних поетів» тогочасності [102, с. 266], Франко тим самим фемінізував той тип культури, де переважає суб’єктивність.
Усім декадентам, істерикам і неврастенікам Франко протиставив Лесю Українку, яку назвав «трохи чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну» [102, с. 271]. У неї, за його словами, «тіло хворе, але душа здорова і думка ясна» [102, с. 266], тобто вона — як культурна особистість — не є традиційною «слабкою жінкою». Так, зіставляючи «м’які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців» [102, с. 270] та мужню за характером творчість Лесі Українки, він фактично стверджує, що саме «мужчина» є синонімом культурної норми й «здорової» літератури. Франко не лише стигматизував постать Лесі Українки як письменниці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова», після закриття браузера.
