Читати книгу - "Слуга Морського Лорда, Очерет"

Жертовний зал древнього храму знаходився нижче рівня моря, тому промені вранішнього сонця, перш ніж досягти його вікон, багато разів переломлювалися у водній товщі, породжуючи на мармуровому облицюванні стін химерно танцюючі тіні.

Історія храму налічувала вже не одну тисячу років, але час не торкнувся його - ні масивні склепіння, ні настінні барельєфи, що зображують древніх богів і морських чудовиськ, ані вівтар, чию поверхню прикрашав калейдоскоп давно забутих символів і рун, анітрохи не постраждали. Збереглася і майстерно висічена невідомим майстром статуя навпроти входу - стрункий чоловік у капелюсі з прямими полями, вільній сорочці, широких штанях та жилеті, типове вбрання одного з безлічі мореплавців, чиї смаки та звички залишалися незмінними протягом останніх кількох століть. Його цікавий погляд був спрямований поверх вівтаря, вглиб зникаючого в темряві коридору, і роздуми відбивалися на кам'яному обличчі, ніби застиглий на постаменті моряк чекав: чи з'явиться хтось звідти, чи наважиться проникнути в зал, під чиї склепіння протягом майже цілої епохи не ступало ніщо живе?

Дочекався. Наважилися.

Тишу, яка протягом тисячоліть переривалася лише плеском води за межами храму, порушили обережні кроки, і двоє гостей з'явилися перед очима кам'яного господаря зали. Перший був одягнений як моряк - змінити б йому головну пов'язку на капелюх та злегка облагородити обличчя, забравши попередньо шрами, і його було б не відрізнити від статуї, що дивиться на нього зверху вниз. Одяг, хода, обвітрене обличчя і перев'язь із кортиком, яким він у будь-який момент готовий був скористатися, видавали в ньому досвідченого морського вовка. Не з тих, хто, зробивши пару рейсів на траченому долею рибальському кориті, протягом яких світла білого не бачив, бо драїв палубу (а на більше і не годен), потім теревенить у міській пивнушці про запаморочливі пригоди, сутички з підступними та злими піратами і сонми вселяючих жах підводних чудовиськ, вішаючи макарони на вуха недалеким лохам, які вірять цим байкам тільки тому, що самі в морі взагалі жодного разу не були - вішаючи, щоб розвести їх на черговий кухоль пива, що нагадує свіжу кінську сечу. О ні, аж ніяк не з тих. А з тих, хто у відповідь на пропозицію зайти до Прикордонних Вод сухим голосом просить уточнити ціну; хто, побачивши на горизонті чорний прапор з двома схрещеними мечами, не вдаряється в панічну втечу, так само як і не рветься дати пірату бій, прагнучи уславитися героїчним імбецилом, а лише перевіряє напрям вітру і прикидає курс до найближчого архіпелагу, в чиїх протоках можна славно пограти з переслідувачем у кота-мишу; хто в найлютіший шторм, що породжує хвилі висотою з донжон найвищого замку Південної Сатрапії, переживає лише про те, як би не втратити кермо і грот-щоглу; хто, потрапивши раз на півроку на берег, цілодобово бухає гірку в гівняному портовому шинку, одним рухом брів змушуючи цікавих, якщо такі з'являться, раптово згадати про важливі, невідкладні справи, і за одну ніч робить щасливими всіх повій у припортовому кварталі , не тим, що покриє їх, а дзвінкою монетою, якою, не шкодуючи, розплачується з ними - адже знаючи, що завтра можеш стати вечерею для кракена, немає сенсу берегти гроші та печінку чи остерігатися милих жартів Венери, “гріховних хвороб”, як їх називають жерці.

Такий був перший із тих, хто увійшов. Але навіть він у цьому місці втратив неабияку частку своєї впевненості, постійно озираючись і полохливо косячи очима на зображувані барельєфами образи кошмарних тварюкі, а рука його раз у раз мимоволі тяглася до ефесу кортика.

Другий був кволим білобрисим хлопцем років дванадцяти і відрізнявся від свого супутника тією ж мірою, як і драний міський горобець відрізняється від кондора. Він був зовсім не по-морському одягнений у строкаті ганчірки, що колись бачили кращі часи, і можна було тільки гадати - чи це блудний син, який залишив батьківський дім і сите, позбавлене хвилювань життя в пошуках пригод на філейні частини свого тіла, або ж вихованець пансіону, якому до напівсмерті набридла благородна рутина і компанія гувернера, що вкладає в незміцнілий розум хлопця основи добрих манер шляхом настанов і добрих різок - частіше другого, ніж першого. Світле волосся, колись, мабуть, укладене в акуратну зачіску, сплуталося і посіріло від бруду, випещене обличчя, яке ще не огрубіло під впливом невблаганного морського вітру, прикрашало кілька синців і саден. Уважний спостерігач зазначив би, що, незважаючи на свій кволий вигляд і юні роки, хлопчик уже не раз бував сильно битим життям. У всіх сенсах.

Двоє. Двоє із півсотні. З-поміж інших приблизно половина загинула в сутичках з любителями легкої наживи, сконала від голоду або просто була змита за борт у шторм, ще половина, вже після висадки на острів, де знаходився вхід до храму - з'їдені місцевими звірятками, здохли від невідомих хвороб і отруєних стріл тубільців, і, нарешті, померли болісною смертю в наповнених пастками переходах. Останній залишився у бічному коридорі, за хвилину ходу позаду - отруйні шипи, що вистрілили зі стіни, за півхвилини перетворили його на вкритий виразками труп. Вони загинули. Але ці двоє – вижили.

Моряк у головній пов'язці з обличчям, спотвореним шрамами, зробив кілька обережних кроків у напрямку вівтаря, не наважуючись повірити у свій успіх, щомиті боячись бути вбитим черговою, останньою на шляху до мети пасткою. Хлопчик ступав слідом за ним. Було видно, що він наляканий набагато більше свого досвідченого супутника, але він уже повірив. Повірив, що все закінчилося, що вони дійшли. У його запалених очах спалахнуло полум'я.

 - Ми... ми зробили це, Тамгаре! - прокурений бас шрамоліцей багаторазово відбився від стін, злетів до стелі. – Ми знайшли його! - забувши про все на світі, він зробив ще крок уперед, наблизившись до поцяткованої рунами громади вівтаря. - Хлопці загинули не дарма... Тепер давня сила буде моєю! І я...