Читати книгу - "Колісниця для Богів, Максим Голубєв"

Сонце вже піднялося високо, заливаючи пагорби біля Касперівців золотистим світлом. Богдан закінчував копати глину, коли раптом лопата стукнула об щось тверде з глухим дзвоном.

— Що за… — Богдан відкинув грудку землі, нахиляючись ближче.

Перед ним відкрилася вузька тріщина в ґрунті, від якої йшло прохолодне повітря з дивним запахом — важким, трохи металевим, наче з іншого світу. Богдан постукав лопатою і ще кілька грудок землі посипалися вниз, розширюючи отвір. Темрява всередині здавалася глибокою і трохи моторошною.

— Ну, це цікаво, — пробурмотів він, витираючи піт із чола.

Богдан дістав ліхтарик, увімкнув його і нахилився до отвору. Тьмяне світло сягнуло вглиб, виявляючи вузький прохід униз. Схоже це була печера.

Він трохи вагався, але цікавість взяла гору і Богдан обережно почав спускатися по виступах, тримаючись за краї проходу. Усередині було прохолодно й тихо, а світло від ліхтарика висвітлювало стіни, вкриті дивними візерунками. Це були спіралі, стилізовані дерева та фігури, схожі на тварин.

— Ніби хтось залишив це для музею, — подумав він, намагаючись не зачепити стіну.

У центрі печери стояв кам’яний вівтар, на якому світло ліхтарика освітлило три предмети: металеві пластини, гладку металеву баклажку та щось схоже на кристал.

Металеві пластини були вкриті зеленою патиною, їхні краї виглядали старими, але символи залишалися чіткими. Баклажка, виготовлена з темного металу, відбивала світло, а її поверхню вкривали різьблені візерунки, схожі на ті, що були на стінах.

Кристал, що лежав між ними, переливався ніжним світлом, ніби всередині нього жила власна енергія.

Богдан простягнув руку до кристала. Камінь був теплим, пульсуючим у пальцях, ніби живий. Забравши всі три предмети, він відчув, як повітря навколо змінилося. Легкий гуркіт пробіг печерою, але за мить став голоснішим. Земля під ногами здригнулася, і зі стелі посипалися уламки.

— Що за… — Богдан відступив, але стіни печери почали зсуватися ближче одна до одної.

Він не став чекати і кинувся до виходу. Кожен крок був важким, коли шматки каміння падали зовсім поруч, а пил застелив очі. Гул посилювався, як ревіння розлюченого звіра.

— Тільки б встигнути, — прошепотів він, пробиваючись крізь вузький прохід.

Нарешті Богдан вискочив назовні, впавши на коліна й важко дихаючи. За спиною він почув, як останній обвал повністю закриває вхід до печери. Земля і каміння вирівнялися, ніби ніякої розщілини тут ніколи й не було.

Він витер піт із чола й поглянув на сумку, де лежали пластини, баклажка й кристал. Ще кілька секунд — і його б уже засипало. Богдан розумів: він вийшов звідти не просто вчасно, а саме тоді, коли мав.

— Отакої… — тільки й промовив він.

Кинувши останній погляд на завалений вхід до печери, Богдан підняв лопату, поклав її на тачку поверх глини і попрямував до майстерні. Сьогодні про глину він точно більше не згадає.

Богдан віз тачку вулицею, що тягнулась через усі Касперівці. Колеса поскрипували, підскакуючи на дрібних камінцях грунтової дороги. Сонце стояло високо, розливаючи тепле світло, а тіні від дерев ховались під стовбурами. У повітрі пахло свіжою травою, димком з печей та нагрітою сонцем землею.

«Хто міг це залишити? — розмірковував Богдан. — Чи то були якісь стародавні майстри? А може, місцеві жителі, ще до того, як це село з'явилося?»

Його думки перервало знайоме гавкання. У паркані біля крайньої хати застряг носом сусідський пес Барс. Він уважно дивився на тачку, але, помітивши Богдана, тільки виляв хвостом.

— Чуєш, Барсе, — звернувся до нього Богдан, зупинившись на мить. — Ти б мені сказав, якщо знав, хто це закопав, еге ж?

Пес лише фиркнув, ніби погоджуючись.

Богдан знову рушив уперед. Сусідка, що підгортала картоплю, дивилася на нього з цікавістю.

— Глину копав? — запитала вона, витираючи руки фартухом. — А чого ж так мало накопав?

— Мені багато не треба, — відповів Богдан, не зупиняючись. — Для роботи вистачить.

— Отакої! Знайдеш, то мені свисни! — пожартувала сусідка.

Богдан лише махнув рукою, але всередині відчував, як його думки кружляють навколо зовсім іншого «золота», яке він щойно знайшов.

Він поставив тачку біля майстерні, швидко переніс глину під навіс, а сам із сумкою зайшов усередину. Майстерня була його світом: запах дерева й металу, акуратно розкладені інструменти, гончарний круг, ковальський горн, який зазвичай світився теплом.

Богдан розклав свої знахідки на верстаку. Металеві пластини були важкими, баклажка виблискувала у світлі, а кристал трохи світився. Але найбільше його цікавила баклажка, яка здавалась дивно знайомою.

— Що ти за штука? — пробурмотів він, обережно беручи її в руки.

Кришка легко піддалася, і він повільно відкрив баклажку. Всередині була рідина, на вигляд густа і трохи золотава. Богдан обережно підняв баклажку на рівень носа, тримаючи її трохи осторонь. Обережними рухами долоні кілька разів провів над горлечком, направляючи потік повітря до себе. Це старий звичний жест, якому ще в школі вчили на уроках хімії: «Не підносьте невідомі речовини прямо до обличчя». Аромат повільно досяг його нюху: із нотками трав і чогось металевого.

Одразу все навколо змінилося. Повітря стало густішим, як перед грозою. У голові з'явився дзвінкий звук, ніби десь поряд дзенькнули маленькі  дзвоники, і одночасно з’явилося відчуття, ніби в голові Богдана стало світліше.

Він озирнувся і його погляд зупинився на коробці з-під мікрохвильовки, де він зберігав інструменти. На коробці були якісь ієрогліфи, але зараз вони ніби самі склалися у зрозумілі слова: «Високочастотна технологія для швидкого приготування їжі».

— Оце так дивина… — прошепотів він, нахиляючись ближче.

Його погляд перемістився на пластини. Символи, які ще годину тому здавалися просто малюнками, тепер розповідали історію: про магічну колісницю, ремісників минулого і загадкових богів, що залишили ці артефакти як частину великого плану, вони складалися в чіткі малюнки й написи.