Читати книгу - "Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало"

Є стара казка про принцесу. А може, і не казка, просто історія. Про найкрасивішу у світі принцесу, до якої сваталися і королі, і імператори, і навіть один бог одного разу зайшов. А вона всім відмовляла. Чи велику любов шукала. Чи самого гідного такої красуні чоловіка. Чи перша шлюбна ніч так лякала. А то й зовсім була дурепою, яка думала, що й сама зможе правити після смерті батька. Справа то була давня, але досиділася красуня в дівках до того, що личко зав’яло, королівство розорилося, батько помер, і нікому вона більше була не потрібна. Так і померла, шкодуючи про вигнаних наречених.

А може, все було зовсім не так. Може, розсердився батько на свою красуню, вдарив кулаком по столу і наказав забиратися геть із королівства. І не повертатися доти, доки не знайде собі гідного чоловіка.

Чужак Ріван чомусь розповідав саме таку версію, всупереч думці всіх інших.

Пролог

Жителі Зеленого Передгір’я вірять, що Доля має помічника — це її дурнуватий онук Випадковість. І коли ось-ось має з'явитися на світ чергова людина, цей онук починає витягувати їй подарунки з різних мішків. У різних пропорціях. Комусь дістається більше розуму, комусь хитрощі, комусь непомірної гордості чи дурості, комусь удачливості чи ще щось. А комусь, хоч і рідко, всього потроху. А буває так, що під час роздачі подарунків Випадковість хтось чи щось відволіче і тоді новонародженому чогось може не дістатись зовсім. Або чогось дістанеться набагато більше, ніж мало б.

І одного разу Випадковість відволікли біля мішка з везінням. І черговому новонародженому дісталося стільки удачі, що Випадковість навіть злякався. Не має бути у світі таких людей.

Онук Долі розгублено озирнувся, важко зітхнув і щедро досипав немовляті невезіння, намагаючись збалансувати подарунки, а перемішати вже не встиг. І вийшло щось неймовірне. Але те виправляти було вже пізно. Хлопчик прийшов у світ.

***

Кажуть, колись дракони, які потрапили до Зеленого Передгір’я з якогось іншого світу, були наймудрішими істотами з усіх, з ким стикалися люди. А потім стався обвал, що зробив Зелені Гори меншими і закрив прохід у драконів світ, і ті мудреці, які не зуміли повернутися додому, стали дуже швидко вироджуватися в ненажерливих і не дуже розумних тварюк, що ледве вміють розмовляти. Це ті, які залишилися в горах, і мали хоч якийсь зв'язок з їхнім світом. А ті, що полетіли шукати інший прохід і зовсім перетворилися на безсловесних ящірок, зменшилися і зараз їх розводять, як і ловчих соколів, для полювання та представництва.

Коли, через століття, з'явилися інші дракони на Вогняних Островах, вони відправили людей, що живуть неподалік їхніх нових земель, дізнатися, що трапилося з братами і сестрами, що залишилися в цьому світі. І дуже засмутилися, дізнавшись. Але нікого звинувачувати і навіть мстити людям, які вбили більшість втративших розум драконів, не стали. Напевно, розуміли, що вини людей у ​​тому не було. Втім, визволяти ловчих дракончиків, що зменшилися і втратили своє довге життя, вони теж не захотіли, просто попросили людей, які живуть поряд з ними, не везти на свої землі цю гидоту. Це вже були тварини, які просто походять від драконів.

Шелест Таланка цю історію знав. Її колись розповідав батько. Батько взагалі багато історій знав і був найрозумнішим у селі. За це його і поважали, незважаючи на те, що він був чужинцем, якого прихистила дурна сирітка, що залишилася без батьків і не знала, що пускати до своєї хати сторонніх чоловіків, особливо таких веселих красенів, не варто.

Втім, сирітка виявилася удачливою, постоялець її не образив і не вбив, а потім і зовсім якось прижився, одружився, як належить, і почав полювати в горах. І мисливцем він був знатним, за це його теж поважали.

І, мабуть, Шелест би виріс у такого ж кращого мисливця в окрузі. Став би розповідати смішливим дівчатам цікаві історії на Зимнесвята, змовився б з якоюсь, одружився, а потім переказував своїм дітям усі ті історії, безліч яких знав батько. Але не склалося.

Зелене Передгір'я небезпечне місце. Туди і втративші розум дракони, які все ще існують у горах, буває, прилітають. І розбійницькі шайки, що зголодніли по осінньому і весняному бездоріжжю, приходять, чомусь вирішивши, що укріплене село пограбувати легше, ніж дочекатися божевільного купця, здатного пуститися в подорож дорогами, що перетворилися на річки з бруду. І звірина з лісу під час міцних морозів приходить, намагається красти птаха та нападає на худобу. Та й загалом, Зелене Передгір'я хоч і вважається окремим князівством, давно свого князя не має. З тих пір, як років двісті тому Вельха Вухатого зжер дракон, мабуть, через товщину прийнявши його за особливо вгодованого кабанчика. Престол Передгір’я і до цієї події вважався місцем, що притягує невдачу, а після неї клаптик землі, де легше переламати ноги коням, ніж доїхати до якогось села за податками, і зовсім перестав притягувати до себе погляди спраглих влади.

Ну, не затримувалися князі довго на Двогорбому Пагорбі. То з того самого пагорба падали, ламаючи собі шиї, то на отруйних змій по нетверезості наступали, а то й зовсім траплялися смішні випадки, як із тим драконом. І жили ці князі після того, як князями ставали, хто рік, хто два, а хто і півроку не дотягував. Найдовше прожив, звичайно, Бистей Одноокий, цілих три роки, поки на нього не впала люстра на триста свічок, яку він прикупив на честь третього року свого правління. Але він був винен сам. Ніхто ж не змушував ту гидоту купувати.

А ось у тому, що земля, на якій стояло село Шелеста, одного разу взяла і впала у виточену підземною річкою печеру, про яку ніхто навіть не підозрював, нічиєї провини не було. Тільки це слабо втішало двох хлопчаків, що стояли на краю котловану, повного рудої води, і не розуміли, що тепер робити. І вони навіть не вважали, що їм дуже пощастило того вечора, коли вони змовилися піти в ліс, щоб упіймати зірку, що впала, яка обов'язково застрягне в ялиновій кроні. Тому що гадки не мали, як далі жити. Вони навіть плакати тоді не могли, просто не вірили, що це могло статися і сподівалися, що воно лише сон.