Читати книгу - "Вогонь!, Очерет"

Крок. Ще крок. І ще. Лівою. Лівою. Правою.

Рота “Сірих Каптурів” невпинно крокує тонелем. Суворі гноми в сірих плащах йдуть нога в ногу - не заради показухи, просто вже звикли так.

Ведучі, замикаючі та флангові дозори пильнують, уважно спостерігають за боковими проходами. Рушниці в них не в похідному положенні - в руках, напоготові. В цих тонелях боїв ще не було, але не варто розслаблятися - ворог може з’явитися щомиті і звідки завгодно: знизу, згори, з боків. Чіткої лінії фронту в цій війні немає.

* * *

… Все почалось два роки тому. Жадібні виродки з шахтарських кланів - щоб їм Великий Дух бороди повиривав - в пошуках наживи покали та бурили все глибше, не слухаючи жодних попереджень. Ну й добурились на свою голову…

Дальній кінець чергового штреку раптом обвалився, відкривши прохід на невідомі досі глибинні рівні підземелля. А звідти поперли монстри. Люті, раніше небачені. І були їх сотні й сотні тисяч.

Ніхто не знає, чи горе-шахтарі на свою (а заодно всього народу) біду докопались до нового невивченого біому, чиї мешканці звикли жити набагато нижче рівня землі, чи це щось інше… Деякі з мудреців вважали, що вони відкрили Аш-Кзадар - легендарний підземний світ, повний скарбів та загадкових артефактів пращурів, але й водночас смертельно небезпечний.

Втім, на думку мудреців всім давно вже срати.

Почалась війна. Війна на знищення - бо з монстрами домовитись неможливо. У монстрів одне бажання: їсти.

Горе-копачів зжерли першими. Але на цьому, звісно, не зупинились.

Раптово виявилось, що проти більшості тварюк ручна зброя воїнів Підгірного Королівства неефективна. Мечі, молоти й сокири, навіть з найсильнішими рунними зачаруваннями, показали себе вкрай погано - поки зарубаєш тварюку, вона вже разів десять встигне тебе дістати. А не вона, так її “товаришки”, яких за цей час довкола вдесятеро більше назбирається.

До того ж серед підземних тварюк було чимало таких, що плювались з відстані, стрибали, лазили по стінах і навіть літали (звідки й навіщо то в підземеллях - ніхто не знав, проте воно було).

З бойовою магією в синів гір завжди були погані справи. Зачарувати щось - так, без питань. Кинути у ворога найпростішу вогняну стрілу - ні, вибачте.

Найпотужніжа зброя гномів - механічні штурмові големи - були марними… бо завеликі для бою в підземеллі. Вони розроблялись для поверхні, де знаходились всі можливі потенційні вороги, а в своєму середовищі підгірний народ вже давно ні з ким не воював. Темні ельфи - на іншому континенті. Дворфів Хаосу винищили. Сірих карликів загнали в їхні віддалені печери і змусили підписати безстроковий мирний договір - і, звісно, ні разу не на їхніх умовах.

Зараз, кажуть, інженерні клани працюють над зменшеними варіантами големів, які зможуть воювати в підземних тонелях. Може вони й працюють… але на передовій результатів їхньої роботи досі не видно.

Союзників не було.Людські королівства відмовились надсилати своїх магів та воїнів, пригадавши підземникам всі старі образи. Ельфи якби й хотіли - не полізли б у підзеелля: моторошно їм там і некомфортно. Та й від зброї дітей лісу в такій війні користі буде мало.

Єдине, чим лісовий народ зголосився допомогти - прислав своїх цілительок. За чималу плату, і виділити ельфським відьмам довелося спеціально обладнане й захищене місце на верхніх ярусах - там вони могли почуватися майже так само комфортно, як на поверхні.

Найкраще проявила себе винайдена кілька років тому вогнепальна зброя. От її виробництвом і займались більшість підгірних інженерів, переобладнавши свої майстерні під нові потреби. В цьому їм допомагали вцілілі шахтарі, більшість чийого обладнання указом короля була конфіскована для військових потреб.

Ще непогано показали себе арбалети, що стріляли болтами з стихійним чи вибуховим зачаруванням. Але то дороге задоволення - кожен такий болт вимагає кількох годин роботи рунного майстра.

Потужна вибухівка, звісно, могла знищити монстрів… А заодно й самого невдаху-підривника. Підземелля не прощає помилок - як не підірвешся, то точно згинеш під завалом.

Стрілецькі підрозділи - мушкетери, гренадери, аркебузири та бомбардири - стали основою нової армії. Старі добрі сокирники та молотобійці тепер ставали до бою лише тоді, коли вибору вже не було. І кожен такий бій для багатьох з них ставав останнім.

Підгірний народ не здавався. Ніколи не здавався - просто не вмів. Але ворогів було аж занадто багато.

* * *

Броді йде в середині строю - сьогодні йому пощастило. Можна трохи відволіктись. Навіть як станеться щось - вартові точно не прогавлять.

Лямки рюкзака тиснуть на плечі, а ремінь рушниці, яка по-похідному висить збоку - на шию. Розвантажувальний пояс, на якому висять боєприпаси, фляга, сумка з бинтами та короткий меч, підтискає стегна.

Шкіряний гамбезон, вдягнений під плащ, додає навантаження. Від обладунків в цій війні користі мало, але зняти не можна - статут. До того ж, іноді й допомагає…

Правий шкіряний напівчеревик на зав’язках злегка натира ногу. Треба підшнурувати. Але не зараз. На привалі.

Завжди є ці дрібні незручності, але він вже звик.

Бійці на ходу стиха перемовляються.

 - Пам’ятаєш Грора з другого гренадерського?

 - Це той, що бочонок темного “на слабо” випивав за раз?

 - Ага, він. Відстріляв своє. Тиждень тому, на цвіркунів нарвалися…

Відстріляв своє. Це означає - загинув. З кінцями. Бо пораненого цілителі та рунні жерці знову поставлять у стрій. І навіть тяжке поранення - не завада. Ельфійські відьми кого завгодно зберуть назад по частинах. Тож, мабуть, їхня допомога варта своєї платні… Бо жодні цінності не вартують більше, ніж втрачене життя бійця, якого до того ж ще й не буде ким замінити. Бо воюють вже й так всі, хто тільки може.