Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Леонардо Мартеллі стояв на балконі своєї квартири на восьмому поверсі, вдивляючись у нічне місто. Це була незвична тиша для його родини, для їхнього світу. Вуличні лампи відбивалися в калюжах після останнього дощу, а темні силуети будівель повільно ковзали в місячному світлі. Місто не спало, але щось в його серці давно перестало битися. Лікарі сказали, що його батько не пережив серцевий напад. І все ж Лео відчував – це було не так.

— Лео, ти справді хочеш це робити? — його дядько Вітторіо стояв у дверях, погляд напружений і тривожний. — Ти не готовий до цього. Батько міг би тобі дати час. Але тепер ти, ти мусиш.

Лео не відповів. Він знав, що дядько мав на увазі. І сам розумів це не гірше за нього. Батько був живою легендою в кримінальному світі. Джованні Мартеллі — ім’я, яке викликало страх навіть у найжорстокіших людей. І тепер його місце на престолі сім'ї залишилось вакантним. Але Лео ніколи не був таким, як батько. Він не бажав бути частиною цієї темної імперії. Він мріяв про інше життя, звичайне, без постійної загрози, без насильства.

Тим не менше, вибір вже зроблений. Тепер він був не тільки сином боса, а й сам боссом. Всі в місті це знали, навіть ті, хто просто слухав. Адже Мартеллі були не просто сім'єю – вони були силою, яка керувала цілим містом. Торгівля, бізнес, політика — все це було їхнім полем діяльності.

Лео повернувся від балкона до кімнати, де на столі лежали документи, що заповнювали кожен сантиметр простору. Серед них він віднайшов листа. Лист від батька. Писаний рукою Джованні. Читати його було боляче, але він не міг не прочитати. Батько, здається, передбачав все. Навіть його власну смерть.

— «Лео, ти завжди був моїм гордістю, але ти ще не готовий. Ти можеш бути кращим за мене, якщо захочеш. Але пам’ятай, ми живемо в світі, де немає місця для слабкості. Можливо, ти не обирав цей шлях, але він вибрав тебе. Ти — спадкоємець, і це твій обов’язок...»

Лео відсунув листа вбік, і погляд його зупинився на портреті батька на стіні. Джованні Мартеллі, холодний, безжальний чоловік, що у своїй молодості вибудував імперію, знищивши всіх, хто стояв на його шляху. І тепер Лео повинен був зберегти це величезне зло або знищити його. Але як?

— «Ти мусиш вирішити», — сказав Вітторіо, ніби читаючи його думки, — «Ти не можеш сховатися. Всі чекають від тебе рішень, навіть якщо ти не хочеш їх приймати».

Лео стискав кулаки. Іноді йому здавалося, що він є лише фігурою на шахівниці, яку рухають інші. Він не хотів, щоб його життя ставало таким. Але зараз не було часу на жалощі. Мафіозний світ не терпить слабкості. І якщо він хоче вижити, Лео мусить діяти.

Невдовзі вони почули шум моторів. Це був сигнал, що клан Мартеллі почав свою міць відновлювати. Коли батько помер, численні дрібні угрупування намагалися взяти владу в місті. Клан Россі, їхні головні конкуренти, вже давно мріяли про це. Вітторіо, схоже, також мав свої власні плани, але не все було так однозначно. Він не міг залишити без уваги, що саме смерть Джованні ставить під питання все, за що той боровся.

— Це твій шанс, Лео. — Голос Вітторіо був сухим. — Не втрачай його.

Лео витягнув пістолет зі шкіряної кобури. Він стиснув його в руці, відчуваючи важкість і холод металу. Це була частина його спадщини. Він не міг позбутися цього. Не міг забути про те, ким є, навіть якщо бажав інакше. У цьому світі бути м’яким — це смерть. Він це знав.

І ось, на порозі його життя з’явився перший серйозний виклик. Клан Россі за останні кілька днів розпочав безжалісні атаки на їхній бізнес. Кожен день приносив нові сюрпризи. Остання новина була про невідомих, які влаштували обстріл одного з їхніх складів. Вітторіо був впевнений, що це робота Россі. І Лео був змушений зробити вибір. Він не міг дозволити собі бути слабким. Не можна було показувати, що смерть батька підірвала його віру в цей світ.

— Вони починають, — сказав Вітторіо, зливаючи сигарету в попільничку. — Ти будеш готовий?

Лео розумів, що ця ніч стане вирішальною. Йому доведеться діяти швидко та рішуче. Але було ще одне питання, на яке йому не вистачало відповіді: хто насправді винен у смерті його батька? І чому це все сталося так раптово?

З першими променями ранку він залишив будівлю. Вулиці міста наповнилися тінями та поглядами, які уважно стежили за його кожним рухом. Тепер він був не просто спадкоємцем. Він був новим лідером. Але чи зможе він керувати імперією, не втрачаючи себе?

У міському глибинному світі почалися нові ігри, і це лише початок того, що чекає на нього в найближчі дні.

Місто продовжувало дихати темрявою, його вулиці поглинали тіні. Лео відчував це кожен раз, коли ступав на тротуар. Погляди перехожих ніби обпалювали його спиною, а у їхніх очах він бачив не тільки страх, але й цікавість, чи здатен він тримати владу в своїх руках. Вони всі чекали на його помилки. У цьому світі помилки не прощалися.

Якщо б він міг, то залишив би місто, виїхав би кудись далеко, в інший світ, де не було б мафії, крові та зрад. Але це було б слабкістю, і він не міг собі цього дозволити. Тому він прямував до офісу свого батька — старої будівлі, що служила центральним пунктом всієї кримінальної імперії. І хоча його батько вже був мертвий, стіни цього приміщення все ще зберігали його присутність. Лео відчував її, немов його погляд був всюди — навіть через мертві очі.

Піднявшись ліфтом на останній поверх, він потрапив у кімнату, де зазвичай вирішувалися всі важливі питання. Простір був заповнений темними дерев’яними меблями, на столі стояла чашка з холодною кавою і неприборкана купа документів, в які Лео занурив погляд. Усе виглядало так, наче батько просто на мить вийшов із кімнати.

Поки він перебував у своїх думках, двері тихо відкрилися, і на порозі з’явився його дядько Вітторіо.

— Ти готовий? — спитав він, і його голос звучав холодно й суворо.

Лео кивнув. Він відчував, як усі його внутрішні бар'єри починають відступати, і він розумів, що більше немає шляху назад.

— Залишилося мало часу. Вони не чекатимуть.