Читати книгу - "Кролик, Стружик Лев"

Сьогодні капав такий сильний дощ, що на вулицю неможливо було вийти. Я сидів і пив каву в одній із найкращих кав'ярень, про яку я чув не раз. Я дивився у вікно і постійно думав про своє натхнення, бо воно, як здається, давно мене покинуло. Моє життя, як письменника, стало схожим на цей дощ: сіре, похмуре, і таке, що хочеться сховатися від нього під парасолькою.

"Чому я більше нічого не можу написати? Ні цікавої історії, ні навіть банальної пародії? Невже це просто кінець?" — думав я, ковтаючи ще один ковток кави. Вона була гаряча, терпка, але навіть її смак не міг витягти мене з глибоких роздумів. За вікном, під сірими хмарами, рідко проїжджали машини. Їхні фари відбивались на мокрій бруківці, створюючи довгі, розмиті світлові доріжки, які здавались майже нереальними. Люди поспішали під дощем, ховаючись під парасольками, або просто бігли, прикриваючи голови руками.

Десь позаду мене два чоловіки голосно сміялися, розмовляючи між собою. Їхні голоси були трохи хрипкі, очевидно, вони випили забагато вина або чогось міцного.

— Ну ти бачив, як вона на нього дивилася? Ха-ха! — вигукнув один із них.

— Та це ж класика! Вони там усе життя як кішка з собакою! — відповів інший, і обидва вибухнули сміхом.

Я не звертав на них уваги, їхні слова здавались мені лише фоном, як шум дощу за вікном. Офіціантка, молода дівчина з коротким рудим волоссям, принесла мені ще одну чашку кави.

— Щось іще бажаєте? — тихо спитала вона, нахилившись до мене.

Я похитав головою:

— Дякую, поки що ні.

Вона пішла, і я знову залишився сам зі своїми думками. Я втупився у вікно і почав спостерігати, як краплі дощу стікають по склу, створюючи химерні візерунки.

"Може, це все?" — думав я. — "Може, письменник в мені вже вичерпався? Або, можливо, натхнення — це щось, що приходить лише раз у житті, як подарунок, і якщо ти його втратив, то вже не повернеш?"

Раптом я побачив його. Спочатку мені здалося, що це просто тінь або якась вигадка розуму, затьмареного довгими роздумами. Але ні — на вулиці, під дощем, сидів справжній кролик. Він був білосніжний, з довгими вухами, які виглядали майже кумедно під зливою. І головне — він дивився прямо на мене. Його темні очі світилися якимось химерним блиском, а на обличчі була… усмішка? Так, це була усмішка, і я мало не впустив чашку з кавою.

"Невже я вже збожеволів? Чи це просто моя уява?" — подумав я, і протер очі. Але кролик не зник. Він продовжував сидіти на мокрій бруківці й дивився на мене так, ніби хотів щось сказати.

Я відвернувся від вікна, намагаючись зосередитись на каві. Але думка про кролика не залишала мене: "Що це може означати? Може, це якийсь знак? Або просто випадковість?"

Через кілька хвилин я знову подивився у вікно. Кролик усе ще був там. Він більше не просто сидів — він підстрибнув ближче до дверей кав’ярні. Його очі наче промовляли: "Впусти мене".

"Ні, це смішно", — подумав я. — "Що я робитиму з кроликом у кав’ярні?" Але друга думка була іншою: "А що, якщо цей кролик особливий? Що, якщо він мені допоможе?"

На третій думці я нарешті здався. Я підвівся, підійшов до дверей і відкрив їх. Кролик миттю застрибнув усередину й опинився біля моїх ніг. Його мокра шерсть блищала, а очі світилися тим самим загадковим блиском.

— Ну, заходь уже, — пробурмотів я, піднімаючи його на руки.

І тут сталося щось дивне. Тільки-но я тримав його в руках, як усі мої думки, ідеї та образи, що здавались колись втраченими, раптом повернулися до мене. Я відчув хвилю натхнення, яка одразу захопила мене з голови до ніг.

"Це неймовірно! Як таке можливо?" — подумав я.

Я сів назад за свій столик, тримаючи кролика на колінах. Він заспокоївся і навіть трохи підсох.

— Дякую, друже, — сказав я йому. — Ти щось у собі маєш, що повернуло мене до життя.

Офіціантка підійшла до мене знову, здивовано дивлячись на кролика.

— Вам ще кави? — спитала вона.

— Так, — відповів я, — і, знаєте, принесіть ще одну чашку для мого маленького друга. І якщо у вас є морквина — це буде чудово.

Вона посміхнулася і кивнула.

Поки я чекав на каву, я відчував, як у голові починають формуватись нові сюжети, образи, діалоги. Кролик, здається, був задоволений, і навіть його усмішка стала ще ширшою.

За кілька хвилин кав’ярню наповнив аромат свіжозвареної кави. Я взяв ручку, витягнув із сумки блокнот і почав писати. Слова лилися, як дощ за вікном, тільки тепер вони приносили радість, а не сум.

І я нарешті зрозумів, що такі тваринки, як кролики, можуть все ж таки дарувати людям натхнення.

Кінець