Читати книгу - "Спи під моїми губами, Юлія Богута"

КАЙЛІ:

«На годиннику друга ночі, твої очі заснули під ранок.

Мої очі ще спати не хочуть, все блукають між літер та рамок.

Все шукають колишнього часу, коли разом ще жили інакше.

Радше б марили вічністю, небом, тоді б падати стало м'якше.

Тоді б дихати стало легше, якби все ще мовчали словами, 

А не зараз —  руками, плечима; доторкатися, марити снами…”

Ви вірите у долю? В щось таке, що безповоротно з'єднує людей і притягує їх один до одного. Щось таке, що у сотні разів сильніше за магнетизм та силу тяжіння. Ще зовсім нещодавно я не вірила в подібне, але зараз...зараз я визнала, що вона існує. 

Тримаючи в безкровних пальцях шматок паперу, я дивилась на замерзлі зорі над головою. Вони поступово загорялися сильніше, а потім гаснули, ніби то їх там ніколи не було. Ніби то це не я дивилася на них ще кілька хвилин тому, а хтось інший. Хтось більш здоровий. Більш нормальний. Більш живий. 

В моїх очах давно вже не залишилось сліз. Вони висохли ще того дня, коли мені діагностували «Фатальне сімейне безсоння», яке я довгий час виправдовувала через перевтому і нервові місяці, коли всі мої старання пішли коту під хвіст. Ще кілька тижнів тому мені здавалося, ніби я вже жила в чорній смузі, яку не оточувала жодна сіра пляма. Але, як виявляється...я сама була тією сірою краплею, яку випадково пролили в банку з чорною фарбою. 

Настінний годинник перетворився на злий жарт. Дивлячись на нього, я рахувала секунди свого божевілля, аж доки час не розчинився, ніби чорнильна пляма на папері, не розплився і не втратив чіткі межі. 

“Фатальне сімейне безсоння”

Три кволих слова звучали в голові знову і знову, ніби на повторі. Я мала б злякатися. Заплакати. Закричати. Але натомість сиділа нерухомо, ніби ці слова висушили в мені всі емоції.  Десь поряд лежала розкрита пачка сигарет. Ніколи не любила курців, але сьогодні особливо сильно хотілося вдихнути у свої легені дим та спробувати забутися в собі.

Мої пальці повільно потягнулися до запальнички, коліщатко зі скрипом клацнуло і з'явилося невеличке синє полум'я. Але перш ніж я дотягнулася до сигарети, на все горище задзвенів телефон. Пітер… розмовляти з ним сьогодні взагалі не хотілося, але…він був з тих, хто дістане мене навіть з того світу. 

— Привіт, красуне, —  почувся голос чоловіка. — Ти отримала результати? Що сказав лікар? 

Мої пальці стиснули телефон так сильно, що шкіра почала біліти. Хотілося пожартувати, сказати щось саркастичне, відмахнутися від цієї розмови, ніби вона не мала жодного значення. Але натомість відставила цигарки від себе якомога далі, притулилася лобом до холодного скла та промовила:

— Мені діагностували “фатальне сімейне безсоння”.

—  Що це таке? — нервово перепитав він. — Слово “фатальне” звучить не дуже оптимістично.  

— Це генна невиліковна хвороба, — ледь змогла з себе вичавити. — З часом я перестану спати та буду дивитись на галюцинації аж доки безсоння мене не вб'є. 

— Скажи мені, що тобі просто терміново потрібна відпустка й ти вирішила мене налякати до серцевого приступу, — ледь чутно прозвучало в слухавці. 

На моїх губах, вперше за цю добу, з'явилася гірка посмішка. Така ж гірка як нікотин в цій дурній пачці. Як заспокійливі таблетки які я ковтала жменями останні тижні. Як кава, котрою я намагалася змусити працювати свій мозок після чотирьох годин сну. 

—  Я не знаю, що робити, Піт, — несподівано вирвалося з мого рота. — Просто не знаю…

— Я зараз прийду до тебе, зачекай трохи… — на іншому кінці почувся шум вітру. Я витерла щоку, все ще не в змозі відірватися від скляного неба. 

— Не треба. Ти й так втомився після роботи. Це все одно нічого не змінить…

— Опусти голову вниз, Кайлі, — промовив він. Мої очі відразу ж опустилися до землі, впираючись в чорний силует, котрий здійняв руку угору. — Навіть якщо це нічого не змінить, я буду поруч. Чуєш? Я завжди буду поруч з тобою. 

Серце нестерпно зайшлось, перехоплюючи подих. Хотілося плакати. Хотілося кричати. Хотілося сваритися. Хотілося відчинити вікно та розбитися на сотні маленьких шматочків, тільки б е відчувати себе такою вразливою. Натомість я поспіхом злізла з підвіконня та побігла сходинками вниз на вулицю. 

Прохолодне нічне повітря обпекло гарячу шкіру. Я вдихнула на повні груди, вдивляючись у чорне небо, на якому було розкидано тисячі зірок.  Вони здавалися мені далекими…Такими близькими… Ніби Пітер, котрий стояв за кілька кроків від мене з протягнутими на зустріч руками. Сподіваюся, коли все це скінчиться, на тому боці знайдеться хтось, хто так само мене зустрічатиме. 

А поки… мене чекало лише це скляне небо та єдине світило, котре змушувало мене бачити хоча б щось хороше сьогодні.