Читати книгу - "Этюд "Тиша та Спокій", Джо Кейдж"

Щось дивне встановилося в його відображенні у вікні, і, звернувши на це увагу, він побачив себе після довгих років боротьби. На нього невпевнено дивиться худорлява людина з запалими очима, сповненими втоми та болю. Руки його зарубцьовані важкою працею, адже для того, щоб підтримувати свою творчу іскру, йому потрібно заробляти на їжу, житло і хоча б інколи міняти одяг. Але ось ці очі — такі порожні, бездушні, сповнені болю і питань.

Раптом людина у вікні починає істерично ридати, падаючи кудись вниз. Він б'є по підлозі рукою, кричить — кричить від болю, який неможливо виразити словами, у жодній тисячі книг.

Дощ гучно ллється, хльостить його по спині, але він продовжує ридати — тепер уже з іншої причини. Він ридає, бо не зміг показати світу свій талант, бо так і не розповів рідним, наскільки вони важливі для нього. Він кричить, що не раб, що не може все це терпіти — працювати вдень і вночі, щоб просто продовжити своє існування в бідності та стражданнях.

Але ось за вікном більше не дощ, не ніч, а світанок, який наповнює світлом безкрайне море. Хвилі спокійно накочуються на пісок, змиваючи його в водне царство, де правлять вічність і спокій. Він дивиться на це, і серце починає битися швидше.

Зараз він бачить своє життя, пройдене з пошуками, з помилками, і раптом розуміє, що все, що він шукав, завжди було прямо перед ним — в голові, в серці. Його обличчя стає спокійним, на губах мимоволі з’являється усмішка. Він сідає на березі, поглинений цим умиротворенням. Навколо тиша, спокій — немає ні шуму, ні турбот.

Кінець