Читати книгу - "Те, що не можна називати", Love"

Дощ лив, як з відра. Холодний, колючий, наче природа вирішила змити з міста все зайве — і трохи мене разом із ним.

Я стояла під навісом автобусної зупинки. У руках — стопка книг, наплічник, який весь промок, і тремтячі пальці, що вже не відчували тепла. Здавалося, що навіть думки мої були сирі, повільні, ніби просякнуті цією затяжною осінню.

— Ви вся мокра, — пролунало поруч.

Я озирнулася. Високий чоловік із темним волоссям і проникливим поглядом стояв під парасолькою. Його обличчя мені було знайоме, хоча тоді я ще не могла згадати звідки.

— Я впораюся, — тихо відповіла я, опустивши очі.

— Не впораєтесь, — сказав він упевнено. — Візьміть.

Він зняв з себе свій плащ і простягнув мені. На мить наші пальці доторкнулись. Щось легке, майже невловиме, промайнуло між нами — ніби повітря стало густішим. Я не знала, що з цим робити.

— Дякую, — мовила я і обережно взяла плащ.

Його аромат був теплий, терпкий, чоловічий. І щось у цьому запаху змусило мене завмерти.

— Ви студентка, так? — запитав він.
— Так… — Я не знала, чому збрехала. Бо вже впізнала його. Артем Коваленко. Новий лектор з філософії. Молодий, талановитий, з тією харизмою, яку важко пояснити словами.
— Я буду у вас викладати з наступного тижня, — додав він після паузи. — Артем.

Я кивнула. Хоч серце билося вже гучніше, ніж дощ.

І саме тоді, коли я хотіла сказати «приємно познайомитись» — приїхав мій автобус. Я сіла, навіть не попрощавшись.

Але в вікно бачила, як він ще довго стояв там, з тією ж парасолькою, і дивився мені вслід.

---