Читати книгу - "ОмІ, zeroSeven"

Космос пахнув вічним холодом, що проникав крізь стіни станції «Люменіс», змішуючись із ароматом пересмаженої кави з автомата та маслянистим подихом двигунів. Рон мружився, вдивляючись крізь ілюмінатор у безкрайню темряву, всипану алмазним розсипом зірок.

"Чорт забирай, Гідра знову змістилась," - буркнув він, постукуючи пальцем по склу. "Навігаційний комп'ютер знову глючить. Третій раз за тиждень."

Його каюта – металева коробка завбільшки три квадратні метри – гуділа в такт роботі вентиляції. На столі валялися порожні банки з-під синтетичного пива (остання партія була зі смаком "деревної кори"), а на подушці лежала пошарпана книга з заголовком «1001 спосіб звабити інопланетянку».

"Спосіб 256: Показати їй свої... Серйозно?" - Рон штовхнув книгу ногою. Вона з глухим стуком впала на підлогу, розкрившись на сторінці з ілюстрацією, яка викликала б подив навіть у ветерана міжзоряних подорожей.

«Деккер, до шефа! НЕГАЙНО!» – голос із динаміка пролунав так різко, що Рон підскочив і вдарився головою об полицю.

"Чортова... Гаразд, йду!" - він потер потилицю, сподіваючись, що це ще одна нудна інструктаж про те, як не засмічувати космос.

Дорогою до командного відсіку Рон вдихав знайомі запахи станції – метал, прогорклий жир із їдальні ("Сьогодні, мабуть, "особливий" суп із водоростей"), їдкий аромат дезінфектанту. З відкритого люка неслися прокльони механіків:

"Ти серйозно застряг у фільтрі? Як взагалі можна... О, привіт, Рон. Не звертай уваги, тут у нас криза середнього віку."

"Четвер, значить," - усміхнувся Рон. "Чистка фільтрів і екзистенційна криза."

Кабінет Гаррука був типовим прикладом "організованого хаосу". На полицях припадали пилом трофеї з забутих планет (включаючи дуже підозрілу статуетку, схожу на те, що не варто показувати дітям), а на стіні висів портрет першого командира станції з написом: «Не дай космосу себе з'їсти».

– Роне, – Гаррук не підняв голови від звітів, – знайомся з твоєю новою напарницею. Вона... е-ем... особлива.

Дівчина біля стіни спочатку здавалася частиною інтер'єру – сіра уніформа, коротке волосся, обличчя без жодної емоції. Але щось було не так. Повітря навколо неї ледь вібрувало, ніби крізь неї проходив невидимий струм.

"Ми – Біом," – її голос звучав так, ніби хтось набрав текст у Google Translate і прогнав через вокодер.

Рон завмер. Його погляд ковзнув по її руці, простягнутій для рукостискання. Долоня була ідеальною – без ліній, зморшок, навіть відтінку.

"Тобто ти... взагалі не людина?" – запитав він, коли їхні пальці торкнулися, і він відчув, як її шкіра здригнулася, ніби під нею ворушилися тисячі невидимих ниток.

"Ні. Ми – форма для взаємодії," – відповіла вона, і в її очах майнув блиск, схожий на рух мікроскопічних лінз.

Рон відчув, як у горлі став ком. "Оце так... Шеф остаточно з'їхав з глузду. Тепер я працюю з ходячою колонією бактерій."

"А якщо я..." – він завагався, намагаючись повернути собі браваду, – "захочу з тобою випити? Або щось більше?"

Омі нахилила голову під кутом, який був занадто різким для людини. "Для цього потрібно схвалення 51% колективу."

Рон пирхнув, але всередині все стислося. "Боже, мені доведеться вмовляти мікробів піти на побачення?"

Шеф зневажливо махнув рукою: "Досить, Деккер. Вали. Вони тобі все пояснять."

На виході Рон нишком глянув на напарницю. Сонячне світло з ілюмінатора впало на її шкіру, і на мить здалося, що під нею мерехтять тисячі крихітних вогників.

"Слухай... Біом це, звісно, круто, але не дуже схоже на ім'я. Може вигадаємо щось більш... людське?"

"Ми не маємо заперечень."

"Окей, тоді нехай буде щось зменшувальне... Омі?"

"Більшість каже, що це прийнятний варіант для подальшої взаємодії."

У їдальні Рон налив собі кави – густу чорну жижу з запахом гару і ностальгії. Омі сиділа навпроти, спостерігаючи, як він додає до кружки синтетичний цукор.

"Ви регулярно вживаєте це?" – спитала вона.

"Щодня. А що?"

"Склад рідини містить 14 канцерогенів."

"Зате смак..." – Рон зробив ковток і скривився. – "Як спалена гума. Але звик."

Омі простягла руку до його кружки. Її пальці торкнулися поверхні, і кава раптом засвітилася, змінивши колір на золотистий.

"Ми нейтралізували токсини," – сказала вона. – "Спробуйте."

Рон обережно пригубив. На язику розкрився смак – гіркий шоколад із ноткою ванілі. Він завмер, вражений.

"Як ти..."

"Ми адаптувалися," – вона вперше усміхнулася. Усмішка вийшла дивною, ніби її губами керував невмілий ляльковод.

У цей момент до столу підійшов механік Грук, несучи тарілку з чимось, що нагадувало пластилін з пляшок.

"О, Деккер, ти вже познайомився з ходячим дезінфектором?" – він хитро підморгнув. – "Слухай, а якщо вона так може очищати речі... Може почистить мій холодильник? Там є дещо, що почало самостійно еволюціонувати."

Омі повернула голову до Грука: "Ми не працюємо з біологічними катастрофами. Тільки з хімічними."

Грук закрив рота рукою: "Ой, мене тільки що принизив колективний розум. Це новий рівень."

Рон засміявся, а потім раптом зупинився, коли побачив, як Омі намагається відтворити сміх. Вийшло щось середнє між дзвіночком і сигналом тривоги.

"Ні, ні, дівчинко," – сказав Грук, хитаючи головою. – "Так не сміються. Дивись: Ха-ха-ха! Ось так!"

Омі знову спробувала. Тепер це звучало як "Хе-хе-хе" з електронним перекручуванням.

"Боже, ми створили монстра," – прошепотів Грук.

Рон відчув несподіване тепло в грудях. Він подивився на Омі, яка уважно вивчала вираз обличчя Грука, намагаючись скопіювати його міміку. Її брови рухалися несинхронно, створюючи комічний ефект.

"Знаєш що, Омі?" – сказав Рон. – "Ти... особлива. Але в хорошому сенсі."

Вона зупинила свої мімічні експерименти: "Це комплімент?"

"Так," – усміхнувся Рон. – "Найкращий, на який я здатний."