Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Оксана вирушила на прогулянку містом, намагаючись зібрати думки після важкого робочого дня. Хоча навколо був звичайний міський гамір, їй завжди подобалося гуляти пізно ввечері, коли місто ставало тихішим, і світло ліхтарів м'яко розтікавалося по асфальту, відображаючи спокій. Вона любила ці миті самотності, коли можна було просто подумати, не турбуючись про те, що відбувається навколо.

Цього вечора вона вирішила пройтися через парк, що знаходився неподалік. Це було місце, яке завжди притягувало її своєю спокоєм і затишком, навіть серед міської метушні. Вона вдихала свіже повітря, думаючи про те, як важко останнім часом влаштувати своє життя так, як хочеться. Кожен день здавався схожим на попередній, і хоч Оксана розуміла, що саме її зусилля призведуть до змін, іноді вона все ж таки відчувала втому.

Коли вона наближалася до альтанки, помітила чоловіка, який сидів на лавці. Він був старшим за неї, привабливий, з елегантною, але дещо незвичною для цього місця манерою поведінки. Був схожий на того, хто завжди знає, що йому робити, але не любить привертати до себе зайву увагу. Його вигляд видавав певну впевненість, але в очах була якась прихована напруга, що не могло залишити Оксану байдужою.

Вони випадково перетнулися поглядами. Оксана майже автоматично посміхнулася, здивована тим, як незвично це виглядало — ця мить, коли двоє людей, які навіть не знайомі, чомусь відчувають одну хвилю.

— Вибачте, — першим заговорив він, коли Оксана йшла повз. — Ви не можете мені допомогти?

Оксана зупинилася, не очікуючи, що до неї звернуться. Чоловік не мав того звичного вигляду людей, які потребують допомоги. Це був не той тип, хто бідкається або просить про щось. Але його голос був спокійним і приємним.

— Як саме? — запитала вона, хоча й не була впевнена, чи зможе допомогти.

— Це звучить трохи дивно, але... я ніколи не був у цьому парку після темряви, і чесно кажучи, не зовсім знаю, куди мені йти, — усміхнувся він, і в його очах промайнула іскра, яка здавалася зацікавленою, але в той же час дещо загадковою. — Можете порадити, куди податися, щоб знайти спокійне місце?

Оксана миттєво зрозуміла, що чоловік зовсім не був місцевим. Вона підійшла ближче, не відчуваючи страху, але з певною настороженістю. Він виглядав трохи не на своєму місці серед звичних вечірніх пішоходів, та й сам парк мав своїх власних відвідувачів. Щось в ньому привертало увагу — не стільки його вигляд, скільки таємничість.

— Якщо ви шукаєте тишу, — сказала вона, — вам краще пройти вгору до озера. Там менше людей, особливо в цей час.

Чоловік кивнув, вдячно посміхаючись.

— Дякую. Мабуть, це саме те, що мені потрібно.

І тут, не очікуючи від себе таких слів, Оксана додала:

— Ви виглядаєте як людина, що завжди знає, куди йти. Чому вам не поїхати додому або поїсти? Я б могла порадити вам кафе поблизу.

Чоловік посміхнувся ще ширше.

— Ви справжня оптимістка, — промовив він, уважно дивлячись на неї. — Можливо, ви права. Але іноді навіть впевненим людям потрібно трохи допомоги.

Їхні погляди перетнулися ще раз, і між ними пройшло не тільки звичайне спілкування. Це була та сама хвиля, на яку обидва відреагували, хоча й не усвідомлювали цього повністю.

Оксана не знала, чому її серце почало битися трохи швидше, але щось у цьому знайомстві обіцяло не бути звичайним.
 

Оксана ще кілька секунд стояла біля лавки, спостерігаючи за Мирославом, який, здавалося, справді був незвичним для цього парку. Він підвівся, знову подякував і, посміхаючись, вирушив у напрямку озера, як вона йому порадила. Її погляд мимоволі затримався на його фігурі, що йшла через парк, так впевнено і легко, наче це місце було його домом, навіть незважаючи на темряву.

Щось у ньому притягувало, і Оксана не могла зрозуміти, що саме. Можливо, це була його спокійна, але рішуча манера поведінки, чи те, як він звертався до неї — наче вони вже давно знайомі. Вона усміхнулася собі під ніс, але не могла позбутися того дивного відчуття, що їхня зустріч — це не випадковість.

Вона залишилася стояти ще кілька хвилин, вдихаючи холодне повітря, розмірковуючи про це знайомство. Це був просто момент, що пройшов і зник, чи все-таки щось більше? Всі ці питання залишалися без відповіді, але чим більше Оксана думала про Мирослава, тим сильніше відчувала, що вони ще зустрінуться.

Через кілька днів Оксана знову гуляла в парку, мимоволі сподіваючись побачити його знову. Вона сміялася сама з себе — чому вона повинна так переживати через випадкову зустріч? Але те відчуття, яке залишилось після того вечора, все ще не давало їй спокою. І ось, коли вона вже майже вирушила додому, знову побачила його.

Мирослав стояв біля озера, дивлячись на воду, а потім помітив її. Його погляд на мить зупинився, і на його обличчі з'явилася та сама легка, загадкова посмішка.

— Ви знову тут, — сказав він, підходячи до неї. — Здається, я зробив правильний вибір, прийшовши сюди.

— Виглядаєте, ніби ви часто буваєте в таких місцях, — зауважила Оксана, відповідаючи на його усмішку. Вона все ще не могла позбутися враження, що в ньому є щось, що вона не може розгадати.

— Ні, насправді це вперше, — зізнався Мирослав. — Просто іноді мені потрібно трохи тиші.

Ці слова здивували Оксану. Чоловік, який випромінював таку силу і впевненість, потребує тиші? Вона відчула, що щось в ньому не зовсім таке, як здається на перший погляд.

— Ваша посмішка говорить про те, що вам не так вже й потрібно більше спокою, — промовила вона, відчуваючи, як знову виникає між ними невидимий зв'язок. Мирослав сміявся, і в його сміху була якась легкість, яка мала відчуття рідності, незважаючи на всю загадковість його особистості.

— Можливо, це просто утішна звичка, — відповів він. — Але іноді тиша приносить відповіді на питання, які не можна поставити.

Оксана відчула, як її серце трохи пришвидшилося. Він знову сказав щось таке, що змусило її задуматися. Це був не просто випадковий знайомець. У його словах була глибина, яку важко було ігнорувати.