Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Оксана. Минуле

            Тринадцять років тому я зустріла кохання свого життя. Безмежне, всеосяжне, глибоке, палке, щире, пристрасне, шалене. Таке, коли двоє дня один без одного прожити не можуть. Коли прогулянки і розмови годинами в парку з дня в день дарують крила. Коли найчерствіша людина перетворюється на найніжнішу і найтурботливішу. І в нас все це було. 

      Життя не було безхмарним. Коханий в свої лише тридцять три втратив батька, який був для нього і опорою, і підтримкою, і прикладом, і найріднішою людиною, гарантом його впевненості у собі. Раптовий інфаркт навіть не дозволив попрощатися, хоч як не поспішав. Але я була його анестезією, підтримкою, радістю. Ми відчували і підтримували один одного. Разом літали і разом тужили. Він мріяв про сина, що був би схожий на нього. І я вперше в житті відчула бажання стати матір'ю, мати дітей саме від нього. Вірила, що він стане для сина таким же необхідним і найкращим батьком у світі.

           За два роки доля подарувала нам сина. От тільки компетентні акушери примудрились зламати йому шию при пологах. Батько витримав цю пекельну ніч в пологовому, сплатив за ліки для дитини і був поряд, доки я не розплющила очі. Він, як ніколи, ніжно дивився на мене і тримав за руку. А я знала, що я досі тут, в цьому світі, саме через його присутність.

        На самому початку вагітності, ще коли я про неї не знала, наснився незвичайний сон: я була в якійсь лікарняній дивній палаті, дивилась на своє тіло згори і відчувала невагоме віддалення від нього. Не надала цьому значення. Хоч сни за життя мені майже ніколи не снились, а якщо раз на кілька років і траплялись,  то неодмінно справджувались. Навіть нашого красеня-сина я бачила уві сні дорослим задовго до його появи, і то точно був він. Але дивний сон повторився перед самими пологами і мав продовження. В якому я відчувала дотик руки коханого і поверталась в тіло, розплющуючи очі. Тоді розповіла про нього і попросила бути поряд. І як би потім не хотілось списати для самої себе все на больовий шок від неочікуваної фізіотомії без анестезії чи на галюцинації від пізніше введеного для накладання швів знеболювального, але той сон таки справдився. Палата була пологовим залом. Я відчувала те віддалення і бачила власне тіло на відстані, потім відчула дотик рук, точно знаючи чий, раптово повернулась в тіло, відчуваючи цей дотик вже тілом; за якусь мить відкрила очі — і побачила Його сповнений ніжності погляд.

          А потім він пішов. І прийшов тільки раз до нас із сином в лікарню, щоб лишити гроші і сказати: "Ти сильна, сама з усім впораєшся, а в мене є інші обставини, я поруч бути не зможу". Він мене вбив. Без пострілу, ножа чи мотузки. Без кілка чи будь-яких тортур. Але вбив найболючішою смертю. Геть зникло "Я", вмерла жінка і лишилася тільки вона — мати, що будь-що має врятувати власну дитину.

    Лікарі знімали очевидні симптоми в малюка "тут і зараз", не поспішаючи з повним обстеженнями. А навіщо? Викрити правду одразу — це змусити когось відповідати за зламане дитяче життя. Та хіба ж тільки дитяче.. Але після рентгену шиї, де не виявилося жодного цілого хребця на місці, фахівці не давали вже жодних прогнозів, не вірили в шанси на життя дитини і радили готуватися відпустити. 

          Але сильна жінка прийняла для себе єдине можливе рішення: "Або ти, синочку, житимеш, або  і я піду за тобою. Тож, ти житимеш! І коли виростеш, не згадаєш себе таким, як вони кажуть "овочем". Вона шукала і випробовувала всі традиційні та нетрадиційні шляхи і таки знайшла той, що дозволив врятувати сина. Біоенергетик через найміцніший зв'язок у Всесвіті — енергетичний зв'язок матері та дитини переносив те, з чим би не впорався малюк, на матір. І поступово, віддавши чималу частину власного здоров'я, вона довела сина до стану, що вже не загрожував життю. І навіть тоді знайшлися "компетентні" лікарі, що тепер вже наважувалися будувати прогнози. "Ви ідіотка і забагато бажаєте! Ваш син ніколи і схожим не буде на нормальних дітей", — впевнено виніс вердикт невролог вищої категорії . Але і цей  вирок не зупинив, а навпаки, розізлив її. "Син не повинен запам'ятати себе таким, тільки таким же, як інші нормальні діти".