Читати книгу - "Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко"

— Тобі нормально було назвати мене «жертвою мікрохвильової рутини» перед п’ятнадцятьма тисячами людей?! — Максим тримав у руці дерев’яну ложку, наче зброю. Його голос був не гучним, але в ньому вібрувала небезпечна тиша.

— Це ж був жарт, Макс! — Віра стояла в піжамі з лемурами й тримала в руках чашку з написом «Ранок — це змова». — Ну ти ж і сам казав, що не ображаєшся на іронію.

— Іронія — це коли ти кажеш: «О, яка в тебе цікава система зберігання соєвого соусу!» А не коли ти публікуєш в інтернеті, що я "спілкуюсь із котом більше, ніж із людьми", — він кинув погляд на кота, що сидів на холодильнику.
— До речі, Олександр Степанович образився.

Кіт позіхнув, демонстративно відвернувся і заплигнув на підвіконня, з гідністю професора, якого недооцінили на кафедрі.

— То що тепер? — Віра поставила чашку. — Я збираю речі?

Максим зітхнув. Повільно. Так, ніби перед ним стояв не черговий день на кухні, а фільм із непередбачуваним фіналом.

— Ні. Я просто хочу зрозуміти, Віро. Коли це все стало більше, ніж просто кухня?

Віра подивилась на нього. І вперше за останні два місяці — замовкла.