Читати книгу - "Презумпція винуватости, wapewl"

— гайда! гайда! на нас отам чекає ще загін! — москальською лунає в коридорі. 

у Нього вʼянуть вуха. і обертом шаленим крутить серце. 

— ну, шо, догрався, коник-стрибунець? — почав Солдат зухвало. — не переживай, ми зробим з тебе чєловєка! 

оця жахлива і награна посмішка.. вона смердить лицемірством, тупістю і жорстокістю, адже тільки такі потвори здатні на шалені злочини. 

— виходь! на, оцим копатимеш. 

стара іржава лопата, яка от-от розсохнеться, опинилася в Його руках. 

— ми — вєлікіє совєти — збудуєм отут вашими бруднючими руками нове місто! 

уже пʼять днів працюють увʼязнені літерати. від холоду димить душа, яка не створена для цього. вони не сплять: тонесенькі намети не рятують у такий мороз. а їхній одяг.. жах! старе лахміття, кривава форма тих самих, на чиїх земляків вони зараз працюють.

— гей, Друже, ти чого? — схаменувся й ожив Він.

сльози вмить стають твердими — своєрідна метаморфоза.

— моя донька.. моя донечка! 

його істерику почули «вони». Друга відвели. почувся якийсь регіт, а потім дужчий плач. два вистріли означають самотність. один — у голову, інший — у серце. ну, щоб «навєрняка».

ніхто в цьому загоні не витримував більше місяця. помирали чи то від холоду, чи то від голоду. а деяких розстрілювали за любов. любов до родини, до справи своєї, до батьківщини. за правду розстрілювали вони. 

це місто стане привидом і місцем смерті. його зводять на стражданнях, болі, крові. а вони кричатимуть «ура!»

— мєдлєнно працюєш. 

Солдатську пику перекошену Йому вже бачити набридло. зараз би гуляти рідним містом, писати твори своєю соловʼїною, а не працювати на справжніх злочинців, які вважають злочинцями тебе і твій народ. 

Солдат пішов. мабуть, іншим докучати. а Він стоїть, щось мислить. і от мати б при собі пергамент, чорнила.. тьху! 

«моя рідна Україно, я до тебе уже, мабуть, і не вернусь..»

ці слова давно закарбувалися в памʼяті. у серці, у душі. 

знову зʼявився Солдат, обірвавши останній промінь надії. Йому заламали руки, кудись потягли. іржава лопата лишилася сама. 

Він про себе молиться богові. 

старий вагон потяга тепер служить кімнатою «переговорів». 

— слушай, ти ж поет? єсть пропозиція: напишеш стіхі нам, ну, для дєток, розумієш? а ми тебе додому вернемо. ну, згода? 

вірші для дітей таких виродків, які щоденно знищують культуру й історію Його домівки? авжеж, так Він і погодився. 

у голові літає завірюха. мабуть, у вухо потрапив сніг, поки Його тягнули. 

і досі Він мовчить. цим виводить із себе цих жалюгідних, не побоюся цього слова, покидьків. 

стукіт старого годинника відтворює точний ритм прогресії злості Солдата. 

і тільки-но вусатий напарник почав розтуляти рота, як одразу ж чоловіка проковтнуло непорозуміння:

— комуняки, комуняки.. повбивав би вас усіх, тьху! 

Він розсміявся їм в обличчя. і помер.

Кінець