Читати книгу - "Серенада Ваяланда 2, Fill"

Повітря в кабінеті було прохолодним, але Амілії здавалося, що воно горіло — не від температури, а від її напруги. Широкі вікна з тонкого скла пускали ранкове світло, яке лягало довгими смужками на темне дерево столу, де лежала її папка з нотатками. Проте сьогодні вона навіть не гортала їх. Не було сенсу. Усе, що вона могла сказати, вже було сказано. Все, що він міг відповісти — вже промовчано.

Кабінет був прикрашений гобеленами з гербом королівства та вицвілими портретами старих монархів, які, здається, теж спостерігали за нею зі своїх рам, мовчазно осуджуючи її невдачу. Вона розуміла, що витратила місяць свого життя, намагаючись розгадати одну людину. І ця людина — Клід.

— Знову, — пробурмотіла вона сама до себе. Втретє цього тижня.

Клід був мовчазним, як стіна. Гострим, як лезо. І хибним, як тінь. Він не кричав, не сперечався, не захищався. Він просто мовчав. І тим самим виводив її з себе більше, ніж якби лив брехню ріками.

Амілія підвелась, пройшлася кабінетом — коротко, різко, так, ніби навіть кроки мали вирвати з неї роздратування.

Чого ти хочеш, Кліде? Що тобі дає ця мовчанка? Ти просто тягнеш час? Чекаєш наказів ззовні? Чи отримуєш задоволення, граючи з нами, як кіт з мишею?

Вона зупинилась біля дверей, де вже стояв вартовий, готовий провести її до наступної зустрічі. Амілія видихнула.

— Відведи мене до нього.

Вона ще не знала, чим закінчиться ця розмова, але одне знала точно: сьогодні вона не вийде звідти з порожніми руками. Навіть якщо доведеться піти на ризик.

Двері клацнули за її спиною, і в кімнаті знову запанувала тиша. Стіл — порожній. Стілець навпроти — зайнятий. Клід сидів у своїй звичній позі: руки схрещені, спина ледь відкинута назад, а очі — ті самі, як два уламки льоду, — спостерігали за нею з ледве помітною насмішкою.

— Пані Аміліє, — озвався він сухо, навіть злегка театрально. — Приємно бачити, що ви не здаєтеся. Це захопливо.

Амілія повільно присіла навпроти, не зводячи з нього погляду. Вона не відповіла одразу. У цій кімнаті слова мали вагу, і кожне кинуте надто рано було наче пішака, жертвуваного без потреби.

— Ми з тобою вже говоримо місяць, — нарешті сказала вона. — І я не можу вирішити, що тебе більше захоплює — тиша чи влада над нею.

Клід усміхнувся. Непомітно, майже недбало.

— Тиша — це не просто відсутність слів. Це поле битви. А влада... влада приходить до того, хто може встояти довше.

— А я думала, ти просто нічого не знаєш.

— Можливо. Або знаю більше, ніж вам хотілося б.

Це був його стиль. Одне речення — і ти вже не певен, хто тримає карту, а хто — картує.

Амілія сперлась ліктями на стіл, наблизившись трохи вперед. Її голос знизився.

— Ми знаємо про Західний маркізат. Про контакти з Нордалінсі. Про те, що хтось звідти готує переворот. І про те, що ти був там — саме в той час.

Клід злегка звів брову, ніби почув щось банальне.

— Ви багато знаєте. І водночас — нічого.

— То просвіти нас.

— А для чого? Щоб ви знову вирішили, що я або шпигун, або зрадник? Або, ще краще, безнадійний брехун? Ви прийшли не по правду. Ви прийшли, щоб почути те, що підтвердить ваші теорії.

— Я прийшла, щоб ти, нарешті, заговорив.

Тиша. Він знову вивчав її — очима, мовби рентгеном.

— А якщо я скажу... що не всі вороги в Нордалінсі? Що деякі з них — тут, у цій фортеці? І навіть ближче до королеви, ніж вам здається?

Амілія не кліпнула.

— Доведи.

Клід нахилився трохи вперед, нарешті змінив позу. Його голос став глухим, глибоким, як грім під землею.

— Тоді слухай уважно. І не зірви гру.

Клід мовчав довше, ніж зазвичай. Його погляд втупився у якусь точку на столі, але це не була розсіяність. Швидше — обдумування.

Потім він знову підвів очі на Амілію і заговорив — повільно, з ледь помітною насмішкою:

— Ви, звичайно, молодці. Забрали в маркізата владу, розбили ланцюг їхніх агентів, поставили варту на кожній брамі. Пів року контролю, тиша в регіоні. Мої аплодисменти.

Він зробив легкий жест рукою, наче дійсно аплодував — іронічно, беззвучно.

— Але ви все ще... дурні.

Амілія не здригнулася, не дала емоції — але в очах майнула іскра роздратування. Вона мовчала, і Клід продовжив:

— Був один інцидент. Маленький, непримітний. Одразу після того, як маркізат "замовкнув". Делегація направлялася в порт, той самий, що постачав продукцію на захід. Ви маєте знати — порт Ларинса.

Амілія кивнула. Вона пригадала.

— Там стояв корабель. Скромний, неозброєний. Торговий. Його зупинили на в’їзді в гавань, бо вартові відчули відлуння закляття. Маскування предметів. Ви знайшли магію, зняли чари, переглянули вантаж...

Він усміхнувся.

— А там — нічого особливого. Чорна ванаса, та яку для фарбування тканини викаристовується — усе звично. Торговці пояснили, що маскування було, мовляв, для захисту від конкурентів. Ви їх відпустили.

Клід нахилився вперед. Його очі засвітилися майже лихим блиском:

— От і все. У вас риба була на вудці, а ви її впустили.

Він відкинувся назад, схрестивши руки.

— І знаєш, що найгірше? Це не була просто риба. Це була акула, що вміє плавати тихо. А зараз вона вже дуже далеко.

Амілія повільно стиснула пальці в кулак.

— Чому ти нам це розповідаєш зараз?

— Бо, на відміну від вас, я вмію слухати, перш ніж різати. А ще — бо я вже не гравець у цій грі. Я її тінь. І поки ви ходите колами, вона встигає зімкнутися навколо вашої шиї.

— І що? Може поясниш? — голос Амілії зірвався, наповнений втомленим роздратуванням. — Якщо почнеться війна, це теж тобі не на руку, Клід! Ти будеш перший, хто сидітиме у в’язниці!

Вона зробила крок ближче до столу, на якому той ліниво спирався, з усім своїм холодним спокоєм. Його обличчя залишалося незворушним.

— Я вже все сказав на сьогодні, — нарешті промовив він, тонко посміхаючись. — Прямо зараз дав вам напрямок. Власне, от і дізнаєтесь — що впустили. І що не варто було впускати.