Читати книгу - "Вибрані листи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У центрі уваги тут — сонце. На нього зорієнтований кожен закуток вілли. Господар точно знає, де воно о тій чи тій годині чи то дня, чи пори року і крізь які з вікон зазирає; в одному ж із приміщень воно гостює впродовж цілого дня: «до цього кута прилягає заокруглена у вигляді абсиди кімната, яку, з рухом сонця, по черзі освітлюють усі вікна; в її стіну, як у книгозбірні, вбудована шафа, де складено ті книжки, які потрібно не просто читати, а перечитувати». Де сонце — там і тінь; господар і про неї все знає: «тінь від криптопортика до обіду лягає на квітник, після обіду — на прилеглі до нього частини саду й доріжки для прогулянок; у крок із днем, який і росте, й маліє, — то коротшає, то довшає, обабіч криптопортика й супутниця сонячного дня — тінь; у самому ж криптопортику сонця найменше тоді, коли воно, вкрай розгарячене, нависає над самою його крівлею». Де сонце й тінь — там і вітри. Господар і їх вивчив досконало: знає, які вони, коли, куди і крізь котре з вікон чи то залітають, чи ледь-ледь дихають. Отож, і при цій нагоді згадуємо нашого Антонича: «Де дійсності грань, де уяви є світ, non est certum…»
Справді, «non est certum» — неясно, не помітно для ока, де є межа між світом уявним — і реальним. Отож, перше ніж ступити із Плінієвого світу — у наш, варто на ось що зважити: господар вілли, хоча міг дозволити собі будь-яку розкіш (мав не одну віллу), не догоджав своєму тілу, хіба що настільки, наскільки воно є «опорою для духу» (І, 9), — все тут підпорядковане тому, чим людина і є людиною, — думці й голосові, який озвучує цю думку, і стилосові, що вдосконалює її, вигострює. Всі ці враження, які всотував у себе автор «Листів», — усі ті пейзажі, звуки, смаки, запахи й дотики — все це задля того, щоб у тому приміщенні, де тиша й темрява, чи десь у лісовому затишку, де ні обріїв, ні звуків, якомога яскравішими були картини, виписані за допомогою слова, що значно важче, як зазначає сам Пліній, аніж змальовувати їх на полотні. Втім, це вже тема іншої «екскурсії» — у Плінієвий день, яким він був, — від ранку й до вечора.
Ознайомлюючи свого приятеля й учня, адвоката Фуска Салінатора, з розпорядком свого дозвільного дня у туській, тобто етруській оселі (IX, 36), Пліній дає й нам унікальну можливість побувати у віддаленому від нас двома тисячоліттями, звичайному літньому дневі римського інтелігента часів імперії, а побувавши, — зіставити його з нашим днем, щоб і їх краще пізнати, тодішніх, і нас самих, нинішніх. Перше, на що звернемо увагу, — це найвища повага до того відтинку часу, яким міряємо наше життя: «день — це крок життя» (Сенека); вдруге зробити цей крок, щось у ньому поправити — неможливо; звідси — прагнення використати кожну крихту того відтинку. А водночас: «Сплю, доки спиться […], за годинами не стежу й часу ними не міряю». Чому так? Бо автор «Листів» не з тих, хто «ока в трудах не зімкне, для ума свого сну не вділяє» (Арнольд з Віланови — про темпераменти). Праця на дозвіллі для Плінія — не мука, не виснаження, а радість; час — не гроші, а неоціненна, самим небом дана змога осягнути цю радість. Дозвільна стежка — не «cursus honorum», не бігова доріжка, де один одному дихає в потилицю; ця стежка — не до титулів чи нагород, а до світла, що у слові. До тієї стежки Пліній і поривався все своє життя; на ній і бачимо його: на якийсь час, забувши про обов’язки, він поринув у насичене студіями омріяне своє дозвілля.
Ключові слова важливо знаходити не лише в поезії, а й у прозі; вони є ключем до розуміння чогось найважливішого у художньому тексті. Знаходимо їх уже на початку листа: «liber et mihi relictus» — вільний і сам собі належний (дослівно: залишений самому собі). Справді, можна бути вільним, але не знати, що з собою робити. Пліній — знав. Він, за першою ж (із «Листів до Луцілія») порадою Сенеки, виборював себе — для себе самого, отже, — й для інших, бо ж людина не може бути щасливою лише для себе самої. Бачимо, зі скількома людьми впродовж дня спілкується Пліній, скільком вділяє своєї радості, від скількох — й отримує її. Ключовою — й сама фраза, де звучать ті, чи не найважливіші для творчої людини, слова: «Завдяки тиші й темряві, в якийсь дивний спосіб відсторонений від усього, що відволікає, вільний і сам собі належний, не душею ступаю вслід за очима, а навпаки, очима — вслід за душею, вони ж бо завжди бачать те, що й душа, якщо не бачать чогось іншого». Тиша й темрява довкола людини, світло й озвучувані слова — в самій людині, у «світлиці її думання». От Пліній час од часу й кличе нотарія, щоб той записав усе, що побачилося, прозвучало, відшліфувалося… «Сам собі належний», — бо він уже не залежить не лише від міських обов’язків, а й від побачених краєвидів, від людей, навіть від книжок, від усього зовнішнього, що «відволікає»: тепер — все в ньому, він — відтворює, творить; він — щасливий: що взяв, те віддає — друзям, загалом усім, теперішнім і прийдешнім.
Прочитавши лист до кінця, побачивши його автора і під час прогулянок, пішки й візком, самотою і з друзями, за обідом і на полюванні, за фізичними вправами й купелями та змащуванням тіла, можемо самі ж собі поставити запитання: чим усе-таки виповнена дозвільна днина Плінія? І самі ж подивуємося: відповідь, за всієї різноманітності занять, — одна: думанням. Про це — сам Пліній: «durat intentio mutatione ipsa refecta» — триває, самими змінами підкріплювана, напруга думки; триває, незалежно від того, чим зайнятий господар вілли.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані листи», після закриття браузера.