Читати книгу - "Загублений світ"

цей художник, у мене були. Втім, я міг би керуватися самими легендами індіанців, тому що мотив незвіданої країни прослизає в усіх переказах прирічкових племен. Ви, звичайно, чули про Курупурі?

— Ні, не чув.

— Курупурі — це лісовий дух, щось злісне, грізне; зустріч з ним закінчується загибеллю. Ніхто не може до пуття описати Курупурі, але ім’я це вселяє жах в індіанців. Однак усі племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де живе Курупурі. З тих самих місць прийшов і американець. Там таїться щось незбагненно страшне. І я вирішив з’ясувати, в чому тут справа.

— Як же ви вчинили?

Від мого легкодумства не залишилося й сліду. Цей гігант умів завоювати увагу і повагу до себе.

— Мені вдалося перебороти опір індіанців — той внутрішній опір, що вони виявляють, навіть коли починаєш розмову на цю тему. Пустивши в хід усілякі вмовляння, подарунки і, мушу зізнатися, погрози, я знайшов двох провідників. Після багатьох пригод — описувати їх немає потреби — після багатьох днів шляху — про маршрут і довжину його дозволю собі промовчати — ми прийшли, нарешті, в ті місця, що дотепер ніким не були описані і де ніхто ще не бував, якщо не вважати мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язні подивитися ось на це. Він простягнув мені невелику фотографію.

— Її жалюгідний стан пояснюється тим, що, коли ми спускалися річкою вниз, наш човен перевернуло і футляр, у якому зберігалися непроявлені негативи, зламався. Результати цього нещастя в наявності. Майже всі негативи загинули — втрата зовсім непоправна. Ось цей знімок — один з деяких більш-менш уцілілих. Вам доведеться задовольнитися таким поясненням його недосконалості. Ходять чутки про якусь фальсифікацію, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.

Знімок був дійсно зовсім блідий. Недоброзичливий критик міг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сірий ландшафт і поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу, величезної висоти лінію скель, що нагадує гігантський водоспад, а на передньому плані — положисту рівнину з розкиданими на ній деревами.

— Якщо не помиляюся, цей пейзаж був і в альбомі, — сказав я.

— Цілком правильно, — відповів професор. — Я знайшов там сліди стоянки. А тепер подивіться ще одну фотографію.

Це був той самий ландшафт, тільки узятий більш великим планом. Знімок був зовсім зіпсований. Все-таки я роздивився самотній увінчаний деревом стрімчак, який відокремлювала від кряжа ущелина.

— Тепер у мене не залишилося жодних сумнівів, — зізнався я.

— Виходить, ми не даремно стараємося, — сказав професор. — Дивіться, які успіхи! Тепер будьте ласкаві глянути на вершину цього стрімчака. Ви що-небудь бачите там?

— Величезне дерево.

— А на дереві?

— Великого птаха. Він подав мені лупу.

— Так, — сказав я, дивлячись крізь неї, — на дереві сидить великий птах. У нього досить солідний дзьоб. Це, напевно, пелікан?

— Зір у вас незавидний, — сказав професор. — Це не пелікан і взагалі не птах. Хай буде вам відомо, що мені вдалося підстрелити ось цю саму істоту. І вона послужила єдиним незаперечним доказом, що я вивіз звідти.

— Він тут, у вас?

Нарешті-таки я побачу речовинне підтвердження всіх цих розповідей!

— Він був у мене. На біду, катастрофа на річці знищила не тільки негативи, але і цю мою здобич. Її підхопило виром, і, як я не намагався врятувати свій скарб, у руці в мене залишилася лише половина крила. Я знепритомнів і отямився, тільки коли мене винесло на берег, але цей жалюгідний залишок чудового екземпляра був цілий і непошкоджений. От він, перед вами.

Професор вийняв із шухляди столу щось, що нагадує, на мій погляд, крило величезного кажана. Ця вигнута кістка з перетинчастою плівкою була щонайменше два чи більше футів завдовжки.

— Кажан дивовижних розмірів? — висловив я своє припущення.

— Нічого подібного! — суворо осадив мене професор. — Живучи в атмосфері високої освіти і науки, я й не підозрював, що основні принципи зоології так мало відомі в широких колах суспільства. Невже ви не знайомі з найелементарнішим положенням порівняльної анатомії, яке говорить, що крило птаха являє собою в сутності передпліччя, тоді як крило кажана складається з трьох подовжених пальців з перетинкою між ними? У даному випадку кістка не має нічого спільного з кісткою передпліччя, і ви можете переконатися на власні очі в наявності усього лише однієї перетинки. Отже, про кажана нема чого й згадувати. Але якщо це не птах і не кажан, тоді з чим же ми маємо справу? Що ж це може бути?

Мій скромний запас знань був вичерпаний зовсім.

— Справді, мені важко вам відповісти, — сказав я. Професор відкрив монографію, на яку вже посилався раніше.

— От, — продовжував він, показуючи мені якесь чудовисько з крилами, — от чудове зображення диморфодона, або птеродактиля[23] — крилатого ящера юрського періоду, а на наступній сторінці — схема будови його крила. Порівняйте її з тим, що у ваших руках. При першому ж погляді на схему я здригнувся від здивування. Вона остаточно переконала мене. Сперечатися було нічого. Сукупність усіх даних зробила свою справу. Начерк, фотографії, розповідь професора, а тепер і речовий доказ! Чого ж тут ще вимагати? Так я і сказав професорові — сказав із усією гарячністю, на яку був здатний, тому що тепер мені стало ясно, що до цієї людини ставилися несправедливо. Він відкинувся на спинку стільця, прищулив очі й поблажливо посміхнувся, купаючись у променях сонця визнання, що зненацька блиснули на нього.

— Це найбільше у світі відкриття! — вигукнув я, хоч у мені заговорив темперамент не стільки натураліста, скільки журналіста. — Це грандіозно! Ви Колумб науки! Ви відкрили загублений світ! Я щиро шкодую, що сумнівався в істинності ваших слів. Все це здавалося мені неймовірним. Але я не можу не визнати очевидних фактів, і вони можуть бути настільки ж переконливі для всіх.

Професор замуркотав від задоволення.

— До чого ж ви вдалися далі, сер?

— Наставав сезон дощів, містере Мелоун, а мої запаси продовольства кінчалися. Я обстежив частину цього величезного гірського кряжа, але піднятися на нього так і не зміг. Пірамідальний стрімчак, з якого я зняв пострілом птеродактиля, виявився більш доступним. Згадавши свої альпіністські навички, я піднявся на нього приблизно до середини. Відтіля вже можна було розглянути плато, яке вінчає гірський кряж. Воно було просто неосяжне! Куди не глянеш — на захід, на схід, — кінця не видно цим вкритим зеленню скелям. Біля підніжжя кряжа розкинулися болота і непрохідні хащі, що кишать зміями й іншими гадами. Справжній розсадник лихоманки. Цілком зрозуміло, що такі перешкоди служать природним