Читати книгу - "Демократія"

перших великих проектів американських філантропів. Здавна саме завдяки приватній підтримці у нас розвиваються мистецтва.

Великомасштабне спонсорство зросло на зламі XX ст., коли завдяки економіці з'являлося дедалі більше мільйонерів (у 1870-х їх було лише 100, 1982 року — 4000, 1916-го — 40 000)[17]. У 1913 році, після запровадження прибуткового податку, уряд зробив інноваційний крок, що зміцнив позиції філантропії в американському суспільстві: він виключив із оподатковуваної суми видатки на благодійність. У відповідь на це філантропія розквітла. Було створено фундації, що прагли досягати ширших цілей, не прив'язуючись до конкретних проектів, — утворилися безлімітні місії.

Філантропія не була цариною виключно для заможних. У новітню добу, згідно з даними деяких досліджень, менш заможні американці дають стільки ж, якщо не більше. Наприклад, 2011 року американці, що одержували зарплатню в межах нижніх 20 % шкали заробітків, віддавали 3,2 % прибутку на доброчинність, а ті, що належали до верхніх 20 %, давали 1,2 %[18]. У відсотках до ВВП американці й далі попереду всіх у світі з філантропії, і їхні пожертви рік у рік збільшуються швидше, ніж зростає економіка. За останніх 50 років доброчинні пожертви на одного американця зросли на 190 %, а ВВП на душу населення — на 150 %[19].

У підсумку громадянське суспільство відіграє свою роль майже в усіх царинах соціальної відповідальності в Сполучених Штатах. Хтось скаже, буцімто це аброгація урядової відповідальності. І вкаже на ніші в мережі соціального забезпечення, якими має перейматися лише уряд. Але стосунки громадянина й держави перетворилися на діалог про права, а про зобов'язання майже забули. Так, громадянин сплачує податки, відпрацьовує присяжним, виконує закони, а все решта — добровільно, навіть голосування і служба в армії. Правда в тому, що Сполучені Штати — держава загального достатку, і за останніх півсторіччя вони дуже розрослися. Тому, можливо, громадянство найглибше проявляється у приватному просторі, де окремі громадяни або групи громадян перебирають на себе відповідальність один за одного. Це ж бо найміцніші стовпи стабільної демократії.

Дух конституціоналізму

Створений Засновниками інституцій ний ландшафт спирався на такі наріжні камені: обмеження виконавчої влади, збалансоване окремо обраною легіслатурою і незалежним суддівством; великий простір для незалежних сил — громадянського суспільства й вільної преси; релігійна свобода, що не обмежується преференціями держави.

Ця система створена для того, що Алексіс де Токвіль називав «нескінченним збуджуванням». Він писав: «Демократична свобода далека від виконання всіх проектів, за які вона береться з умінням меткого деспотизму, <...> але зрештою вона дає більше за абсолютистський уряд. [Вона] породжує <...> всепроникну й нестримну діяльність, <...> надмірну силу, енергію, що невід'ємна від неї, <...> і за сприятливих умов <...> створює дивовижні вигоди»[20].

За задумом, американський уряд мав постійно співпрацювати не лише з посадовцями, але і з громадянами на багатьох рівнях — місцевому, штатному й національному. У такий спосіб американці одержували мирні інструменти розв'язання політичних проблем. Це поле бою здавна порушувало проблеми перед американською Конституцією, котра справно давала їм лад. Засновники заздалегідь вбудували в неї механізми перегляду, судового розгляду й еволюції. У певному розумінні боротьба за покращення й надання більшої інклюзивності американській Конституції стала історією її стрижневої стабільності та успішності.

Експеримент, звичайно, не був досконалим. Рання історія Америки — це оповідь про влучання поблизу цілі, які показували компроміси, що робилися від імені молодої республіки. Другий президент, вразливий Джон Адамс, надав чинності Законам про чужинців і заколоти, що мали під час війни захищати від іноземних агентів[21]. Викликом для Першої поправки була заборона критики президента та його адміністрації, щоб придушити напади політичних опонентів і преси. Однак люди поставилися до закону різко негативно, і це допомогло підтримати кандидатуру Томаса Джефферсона на президентський пост. Джефферсон дозволив закону вичерпати термін чинності, але цілком можна припустити, що США були б зовсім іншими, якби цей закон зберігся. Ранні рішення назавжди відбивалися на вітчизняних інститутах. Щодо цього, то поразка Адамса на виборах 1800 року дозволила країні радикально змінити свій курс, перш ніж ці закони завдали шкоди назавжди. Сьогодні захист свободи слова й преси в Америці набагато ширший і глибший, ніж деінде у світі.

Деякі ризиковані ситуації ледь не зупинили перехід до демократії в Америці. Через кілька десятиріч після написання Конституції тодішній упливовий віце-президент Джон К. Келгун із Південної Кароліни висунув руйнівне поняття нуліфікації. У відповідь на ухвалення тарифного закону він заявляв, що штати могли скасовувати (нуліфікувати) закони Союзу, із якими вони не погоджувалися. Відмовляючись платити за тарифом, Південна Кароліна кидала виклик правочинності американського уряду. Президент Ендрю Джексон зміцнив дислокацію федеральних військ у столиці штату Чарлстон і розташував на рейді біля берега кораблі ВМФ. Джексон пригрозив, що «повісить» членів руху за нуліфікацію (включно з Келгуном). Кризу вдалося відвернути, коли сенатор Генрі Клей створив компроміс, щоб зменшити тариф і підірвати місцеву підтримку руху за нуліфікацію, але не перед тим, як Південна Кароліна вже почала створювати власну армію.

Перші сто років американської історії були позначені корупцією, протекціонізмом та оборудками із зацікавленими особами, що загрожувало добробуту й вірі в інститути з боку громадян.

Ключову роль в очищенні цієї частини інституційного ландшафту відіграв Тедді Рузвельт, особливо в реформуванні федеральної цивільної служби, що давно вже стала епіцентром політичного протекціонізму. Цією справою Рузвельт зайнявся на самому початку своєї кар'єри — спочатку як член законодавчого органу штату, а потім як спікер Комісії з проблем державної служби. Коли він через кілька років став президентом, то використав свою владу, аби федеральні посади давалися за заслуги, а не політичні зв'язки. Але за тридцять років роботи Рузвельту не вдалося розв'язати чимало проблем[22].

Тобто перехід Америки до демократії не був надто гладеньким. Хоча й прагнула цього вся країна, видатний експеримент кілька разів опинявся під загрозою. Найбільший уроджений дефект Америки — це первородний гріх рабства і його наслідків. Нині легко забути, що рабство спочатку подавалося як проблема належного балансу між владою штатів та владою федерального уряду. Наслідки того аргументу розтяглися майже на сто років після завершення Громадянської війни й далися взнаки на вулицях і біля буфетних стійок в Алабамі.

Друге демократичне відкриття Америки