Читати книгу - "Заради майбутнього"

на проспект Діагональ. Він стискав під пахвою продовгуватий паперовий пакет коричневого кольору, а вільною рукою махав їй. Злата підійшла, вони обійнялися.

— Маєш чудовий вигляд, — сяйнув білосніжними зубами іспанець.

— Ти також! — стримано всміхнулася у відповідь дівчина. — Вибач, що потурбувала.

— Усе гаразд.

— Якби знала, що до вильоту буде чотири години, купила б сама.

— Кажу ж, мені неважко. — Борха відгорнув верхню частину пакета, показавши темне горлечко винної пляшки. — Вона?

— Вона!

— Тримай, — передав пакунок Златі.

— Двадцять євро, так?

— Ага.

Злата взяла пляшку та простягнула хлопцеві блакитну двадцятиєврову банкноту. Борха, зіжмакавши, сховав купюру до кишені, а тоді кивнув на припаркований неподалік мопед.

— Я не поспішаю, якщо хочеш, можу підкинути до аеропорту.

— Дякую, але мушу спершу зібратися, забрати речі з готелю.

Вони попрощалися, і Борха, з третьої спроби завівши дирчик, поїхав. Злата поклала пляшку до сумки (горлечко по-зрадницьки вистромлювалося назовні), розвернулася і закрокувала до готелю. Пляшку вона купувала для батька, тож, завернувши на вулицю Джона Мейнарда Кейнса, несподівано захотіла йому зателефонувати. Дівчина дістала телефон, набрала номер.

— Тату, привіт!

Із динаміка спершу долинуло скрипуче покашлювання, ніби хтось грався іржавою завісою, а потім почулася хрипка відповідь:

— Привіт.

Злата була пізньою дитиною. Дуже пізньою. Її матері було сорок п’ять, а батькові щойно виповнилося п’ятдесят сім, коли вона народилася.

— Як ти? — запитала дівчина.

— Мені вісімдесят три, все хріново, я скоро помру.

Попри те що батько її не бачив, Злата закотила очі. Так, йому справді вісімдесят три, а вона досі не звикла до його жовчної іронії та по-юнацьки пласких жартів.

— Жартую, звісно, — бадьористо крекнув він. — Усе добре. Поїв, посрав, захотів покурити, півгодини шукав, куди поклав цигарки, але зрештою згадав, що років двадцять тому кинув. Як завжди, коротше. Що в тебе?

— Я вже звільнилася.

У Барселоні Злата брала участь у конференції з проблем стійкого розвитку, що проходила на базі UPC, Каталонського політехнічного університету.

— І як пройшло?

— Гарно.

— Барселоною гуляла?

— Ні, па. Багато роботи було.

— О, тебе що, на цепу тримали?

— Ні, але я не могла піти. Було дуже цікаво. Ми говорити про те, як зменшити вміст токсичних відходів у зливних водах великих міст, ну і як узагалі побудувати систему водопостачання сучасного міста, щоби вона якнайменше шкодила екосистемі.

— Начхати на твої екосистеми, — пробурчав старий, — я однаково незабаром відкинуся.

— Тату!

— Ну а що, ні? Скільки мені ще цю волину тягнути? До сотні? Боже збав! — Він удавано сердито гмикнув, а тоді, старанно імітуючи улесливість, мовив: — Розкажи краще, що привезеш мені з Іспанії.

Злата заусміхалася.

— Я дещо купила.

— Казала ж, ніби тебе нікуди не випускали, — голос став скрадливо-зацікавленим.

Дівчина задерла підборіддя і примружилася, підставляючи обличчя сонцю. Батьків баритон уже давно не лився й не жебонів, як раніше, утім він не втратив уміння обгортати її словами, невідь-яким чином підживлюючи й оновлюючи. Незмінно насмішкуватий, хрипкий голос немовби накладав невидимі шви на найдрібніші подряпини, що залишало по собі життя.

— Попросила знайомого іспанця купити.

— І що? Він купив?

— Купив.

— Глушман чортів! — прогорлав батько в трубку. — Я питаю, що він купив?

Злата розсміялася.

— Не скажу.

— Я можу здохнути, поки ти повернешся. Це ж, бляха, чотири години летіти!

— Тату…

— І потім ти до кінця своїх днів мучитимешся через те, що я врізав дуба, так і не дізнавшись, що ти мені привезла.

— Господи, тату! Добре! Добре, я розповім, тільки припини ці розмови про смерть!

— Ну то що це?

— Пляшка «Capmo Arriba».

— О-о-о… — Схоже, їй вдалося його здивувати. — Ти пам’ятаєш?.. — пробурмотів він.

— Звісно.

Старий зашморгав.

— Ти що, плачеш? — вражено запитала Злата.

— Та ну! Якась херня до носа влізла! — Утім, вона знала, що це не так. Іще раз шморгнувши, батько замріяно мовив: — Ми з твоєю мамкою колись розпивали її на пляжі… на цьому… як його?.. От бісова старість! Я бачу той клятий пляж перед очима, наче зараз на ньому стою, але не можу пригадати назву!

— Нова Ікарія, — підказала Злата.

— Та-а-ак, точно… — задоволено прогудів він. — Нова Ікарія. В саму лише назву закохаєшся. І там ще пісок такий, дрібний-дрібний… І чистий.

Кілька секунд обоє мовчали. Потім батько діловито поцікавився:

— Коли летиш?

— Виліт за п’ять до сьомої.

— Набереш, як сядете в Борисполі.

— Ти вже, мабуть, спатимеш.

— Яке спатиму? Ти новини дивишся? Я останній раз нормально спав іще за Ющенка. Набереш, коротше. Я чекатиму.

— Добре.

Злата дійшла до готелю. Речей багато не мала, тому спакувалася швидко, спустилася на рецепцію і попросила викликати таксі до аеропорту Ель-Прат.

Машина з’явилася за три хвилини. Таксист допоміг завантажити сумку в багажник, запопадливо відчинив дверцята, та перед тим, як сісти, Злата затрималася та кілька секунд — щось зважувала. Зрештою звела погляд на водія.

— Ми можемо перед аеропортом заскочити на Нову Ікарію? Я знаю, це гак, але якщо вам не важко…

— Platja de la Nova Icària? — уточнив таксист.

— Так, будь ласка.

Водій ледь помітно кивнув:

— Як скажете.

І вони поїхали.

На пляжі — порожньому за такої погоди — Злата вилила воду з пластикової пляшки, яку захопила з номера, відійшла подалі від брукованої доріжки, туди, де вже майже не виднілося слідів, і, присівши, набрала у пляшку піску. Таксист, звісивши руку з вікна, мовчки спостерігав за нею.

5

Рейс 3068 авіакомпанії «Ryanair» приземлився в Борисполі за двадцять до півночі. Злата, ще навіть не вийшовши з літака, зателефонувала батькові, проте він не відповідав. Подумки дорахувавши до десяти, вона скинула виклик. Вирішила, що тато, мабуть, таки заснув.

Дівчина швидко проминула паспортний контроль, забрала сумку з багажного конвеєра, взяла таксі й о пів на першу вже була вдома.

Значно пізніше вона згадуватиме, що сумка на коліщатках, з якою літала до Європи впродовж останніх років, іще в митній зоні Борисполя видалася легшою, ніж на реєстрації в Барселоні, проте хвилюватися Злата почала, лише переступивши поріг квартири. Знімаючи взуття, вона несподівано помітила, що на одному з бігунків застібки-блискавки не вистачає язичка. Не роздягаючись, дівчина затягла сумку до спальні, розчахнула її й застигла.