Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

своєю глибиною думки: «Змилосердься, великий Боже...» — а під цим: «Поцілуйте мене в ср...». Букви «ср...» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими буквами «ФАЛДУ». Поряд якась поетична душа написала вірша:

Ой сиджу я під вербою та й біля потоку, та й згадую із журбою свою чорнооку.

Панок, що бігав між дверима і нарами, немов на змаганні з марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на своє місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:

— Випустіть мене!.. Ні, вони мене не випустять, — промовив він сам до себе. — Не випустять, та й годі. Я тут уже з шостої години ранку.

На нього раптом найшла щирість, він випростався і запитав Швейка:

— Чи не маєте випадково при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?

— Від усієї душі радий вам прислужитися, — відповів Швейк, знімаючи ремінь. — Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лиш одне, — продовжував він, оглядаючись довкола, — що тут нема жодного гака. Ручка вікна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один монах з Емаузського монастиря. Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.

Хмурий панок глянув на ремінь, який Швейк тицьнув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками і зойкаючи:

— В мене діточки, а я тут через пияцтво та розпусту! Мати Божа! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на роботі? У мене діти, а я тут через пияцтво і розпусту, — і так далі без упину.

Врешті він мовби трохи втихомирився, підійшов до дверей і почав садити в них ногами й кулаками. За дверима почулися кроки і голос:

— Чого вам треба?

— Випустіть мене! — сказав він таким тоном, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.

— Куди? — почулося з другого боку.

— На роботу, — відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця і розпусник.

За дверима розлігся регіт, страшенний регіт в тиші коридора, і кроки знову віддалилися.

— Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так із вас глумиться, — обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. — Такий наглядач, коли наливається злістю, може багато зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви урядовець, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять з роботи?

— Цього вам не можу сказати, — зітхнув той, — бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини і запросив нас до одної винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої...

— Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? — спитав Швейк. — Я на цих справах добре розуміюся. Одного разу я за ніч відвідав двадцять вісім шинків. Але все було честь честю. Я ніде не випив більше, як по три кухлі пива.

— Одне слово, — вів далі нещасний підлеглий начальника, який з такою пишністю справляв свої іменини, — ми обійшли таким чином щось із дюжину різних шиночків і раптово помітили — нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку і водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки й розгубили одне одного, і я, зрештою, опинився в одній з нічних кав’ярень на Виноградах, у дуже пристойному місці, де й дудлив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім — не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди приставили, рапортували, нібито я був п’яний, як не Боже створіння, розпутно поводився, побив одну даму, порізав ножичком-цизориком чужий капелюх, який стягнув з вішака, розігнав жіночу капелу, прилюдно звинуватив обер-кельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову стільницю стола, біля якого сидів, і зумисне плюнув у чорну каву незнайомому панові за сусіднім столиком. Більше нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повірте мені, я порядна, інтелігентна людина і ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.

— Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? — з цікавістю запитав Швейк замість відповіді. — Чи розгаратали її за одним махом?

— Одним махом, — відповів інтелігентний пан.

— Тоді вам каюк, — меланхолійно промовив Швейк. — Вам доведуть, що ви наполегливо готувалися до цього. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом?

І, не чекаючи на відповідь, пояснив:

— Якщо вона була з ромом, то це гірше, бо дорожче. На суді все підраховують, зводять докупи, щоб потім натягти бодай на серйозний злочин.

— На суді... — збентежено прошепотів поважний батько родини і, похнюпивши голову, поринув у той неприємний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумління[36].

— А вдома знають, — запитав Швейк, — що вас заарештували, чи довідаються, аж коли про це з’явиться в газетах?

— Ви гадаєте, що про це буде надруковано в газетах? — наївно спитала жертва іменин свого начальника.

— Як Бог свят, — прозвучала щира відповідь, бо Швейк ніколи не мав звичаю будь-що приховувати від людей. — Усім читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж із задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та їхні бешкети. Недавно в «Під келихом» один відвідувач нічого іншого не зробив, тільки сам собі розбив кухлем череп. Підкинув кухля вгору і підставив голову. Його відвезли, а вранці ми вже про це читали в газетах. Або в «Бендльовці» заїхав я раз одному факельникові з похоронного бюро в пику, а він мені. Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, і зразу ж про це було надруковано у «Вечірці». Або ще такий випадок: у кав’ярні «У покійника» один пан радник розбив два блюдечка, то ви думаєте, його пощадили? На другий же день обмалювали його в газеті. Єдине, що