Читати книгу - "Гуляш із турула"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На вулиці Боттяні також знаходиться гарна вітрина, присвячена угорській армії; окрім сучасних фотографій гонведів, що пускають черги з калашнікових та ворохобляться біля перестарілих гаубиць на тлі напису «Сила», можна також знайти ностальгійні світлини з архівів. На одній із них (1942 рік) гонведи моляться навколішки. Із підпису дізнаємося: «В одному із українських костелів». Який це костел і який дідько послав гонведів туди на відправу, на жаль, не сказано. 1942 рік натякає, що маємо справу з «прощею» 2-ї армії, яка, на жаль, у більшості добралась у воронезьке пекло січня 1943 року, де й була розгромлена. Після поразки під Воронежем Горті таки серйозно вирішив викрутитися з війни і намагався домовитись із англійцями та американцями. Про це, звичайно, Адольф Гітлер прекрасно знав. У 1944 році німці замінили Горті, як зіпсовану прокладку, на «угорського Гітлера» — Ференца Салоші.
На інших фотографіях із вулиці Боттяні бачимо, як солдати їдуть «потягом свободи» з написом «Тільки для солдатів», як стоять зосереджено навколо зенітки і вдивляються в небо або біжать по полю, ніби серед кінематографічних декорацій. Цей натовп біля зенітки сфотографований у 1944 році. На Угорщину вже летять рої совєтських літаків, а артилеристи їх виглядають зі справжньою, не зовсім вдало прихованою, тривогою. Серед них точно немає нікого з тих, що були в українському храмі, бо вусаті міністранти з 2-ї армії — або мертві, або вмирають у совєтських таборах.
Нема серед них і мого батька, що служив тоді в протиповітряній обороні й бігав із ящиками снарядів. Колись він сказав мені, що його гармата не збила жодного літака, і сказав це з дивною і нелогічною гордістю. Батько ненавидів армію, і то будь-яку, він гидував мундирами, навіть їхнім виглядом, але найбільше ненавидів мужчин із вусами. А все тому, що мій батько потрапив у совєтський полон і його закинули до табору полонених у Казахстан. Там він сидів із іншими угорцями, певно, також із німцями і навіть, здається, з японцями. З того табору, окрім голоду і спраги, батько запам’ятав тільки совєтського вусатого сержанта, що спеціалізувався на брутальному приниженні в’язнів. Мій батько ніколи не мав щетини і завжди дуже слідкував, аби бути гладко виголеним. Тепер думаю собі, як же він почувався, коли ми провідували мого рідного брата Ондраша в його квартирі на вулиці Дєртян. Той бо з хуліганським блиском у темних, успадкованих від батька очах гладив свої чорні вуса, розповідаючи про нецікаві пригоди на роботі або про політику. Багато років після цього я відвідував Ондраша, вже після смерті батька. Було видно, як блиск у його очах пригас, а вуса начебто зблідли, хоча ще не посріблилися сивиною.
У 1944 році в українському храмі вже росіяни палять махорку. Угорщина незграбно намагається вийти із програної війни. Мабуть, цю фотографію зробили вже після того, як Німеччина в рамках акції «Panzerfaust» скинула м’якого диктатора і віддала владу Ференцу Салоші.
Є одна фотографія з 1942 року, котра подобається мені по-своєму, я навіть на кілька місяців зробив з неї заставку для свого комп’ютера. Ось Перша танкова дивізія 2-ї армії гонведів у маршовій ході на навчаннях під Естерґомом. Помірні хребти Вишеградських гір, коліно Дунаю. На першому плані — легкі танки «Толді», з їхніх тісних вежок виглядають командири в пілотках; на другому плані — окремо рухаються «Німровди»[25] з великими чорними хрестами на вежах, а на кінці — вантажівки, набиті солдатами у вермахтівських штальгельмах; декотрі вантажівки на буксирі тягнуть гармати, між ними їдуть легкові авто, в яких сидить військове начальство, можливо, навіть якісь генерали. Достойний польовий парад, повний невмотивованого спокою. Мені подобається ця фотографія, бо в ній зображено зовсім не силу, а меланхолію. У цьому марші відчувається неминучість історії. Ось армія майбутніх трупів, що рухається гідно і спокійно на загибель.
Суп із Ракоші
Угорська кухня славиться на весь світ гостротою, пікантністю та палючістю. Але кожен, хто розкуштував папри-каші, млинці à la Гортобадь чи квасолевий суп à la Йовкаї, знає, що це не так — у цих стравах переважає сметана, що пом’якшує будь-яку гостроту. Угорська кухня — це також солодкі десерти, сирні кнедлі, горіхово-шоколадні млинці à la Ґундель, пюре з їстівних каштанів, бісквіти з вершками. Насправді угорці, замість гострого та пекучого, надають перевагу солодкому. Більше за все вони люблять солодкий смак поразки.
У будапештському військовому музеї, повному мундирів та штандартів з 1848 року, є ще й окремий зал, присвячений угорському крейсеру «Святий Стефан», який потопили італійські торпедоносці. Неначе «Титанік», пішла на дно гордість австро-угорського флоту (адміралом якого і був Горті). Потоплений крейсер — найбільша морська подія в історії країни, що має єдине море — Балатон (мілке кишкоподібне озеро). Водночас потоплений крейсер — найбільша морська поразка. Тому нічого дивного, що він заслужив на окремий зал у музеї. Звичайно, я знаю, що ще перед Першою світовою війною угорська монархія стояла однією ногою на Адріатиці, вмочуючи великий палець у Рієцькій затоці, але навіть на старих мапах і на сучасних репринтах, що продаються як бальзам на вистраждалі угорські душі, ці території називаються «Горват-Славонорсаґ», «Хорватія-Славонія».
Неподалік від Могача знаходиться мавзолей, присвячений поразці. Його збудували на місці братської могили, в якій лежать п’ятнадцять тисяч загиблих. Ця поразка трапилася ще в 1526 році, але навіть сьогодні вона випромінює свій «чар». Через цю поразку угорське королівство розпалося на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гуляш із турула», після закриття браузера.