Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

збирається  до князя. Там  сьогодні, кажуть, пир...

— З чого  б то?

— Княгині Марії Васильківни іменини... Служник провів їх до хоромів.

У великій світлиці пахло  воском — на  столі  горіла свічка.  Ліворуч від  столу  — полиці з  книжками та  згортками пергаменту. Вся  права стіна  завішана зброєю. Чого тут тільки  не  було!  Мечі   руські і шаблі половецькі, луки  прості  і клеєні, луки-самостріли й тули  зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі... Жданові очі розбіглися, і він  не  відразу помітив господаря цієї  кімнати, що  стояв у напівтемному кутку  і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву  бороду.

Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

— Самуїле! От  не  чекав!  Ти  ж сказав, що  вирушаєш до Путивля! І раптом — тут...  — Він  обняв Самуїла, тричі  поцілував. Потім повернувся до  Ждана: — Де  ж  ти  роздобув собі  такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

Самуїл коротко розповів про   все,   що  йому і  Жданові довелося пережити за  останній час.  Показав листи князя переяславського.

Боярин Славута слухав, не  перепитуючи і не  перебиваючи.   Був  він  вищий за  Самуїла і  трохи   схожий на  нього. Такий же  високий крутий лоб,  над  яким безладно кучерявилося густе,  покроплене сивиною волосся, прямий з невеличкою горбинкою ніс  та різко окреслений рот.  Але  разом з тим  і відрізнявся від нього. Передусім — очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно:  здавалося, бачать тебе  наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але  й не  малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати[18]  і, хоча  все  в цій  людині було  незвичайне, привертали увагу  передусім вони. А потім уже  — гордо  посаджена на  міцні плечі  голова, закучерявлене сиве волосся і така  ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від  потиску яких Ждан аж  скривився.  «Нічого собі   старий!» — подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п’ятдесят йому  чи  шістдесят?

— І чого   ж  ти  хочеш, Самуїле? Щоб  я  провів вас  до князя?

— Так, вуйку. Діло  дуже  спішне.

Ледве  встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:

— Самуїле, Ждане! Час!  Час!

До  города Володимира,  де  знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно  простували до  церковних  храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники,  човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки  за милостинею старці,  поспішав трудовий люд...

Варта  без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту  і його  супутників до  князівського хорому, де вже  стояли  князі.

Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому  поклоні...

— Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, — шепнув  купець. — А то їхні  сини, дочки, внуки...

У Ждана від багатства і блиску зарябіло в очах.  Чи  думалося йому, що  зі  смердючої вежі  кочовика доля   перенесе його  раптом у князівські хороми, що  він,  колишній кощій[19], раб   половецький,  розмовлятиме з  великими київськими князями?

Князі з  родинами вже  були  готові до  виходу. Миготіла при  світлі  свічок золотом і сріблом парча, поблискували золоті  жіночі прикраси, темніли, як  кров, князівські корзна[20].

Святослав і Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав — високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик — молодший, чорночубий, середній на  зріст, бистроокий, рухливий і, видно, запальний. Вони разом замовкли і повернулися до Славути.

Славута розповів про  вторгнення Кончака, а Самуїл простягнув листи переяславського князя Володимира. Прочитавши їх, князі перезирнулися.

— Що  будемо робити, княже? — спитав Рюрик.

— Гадаю, треба  покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився він... Треба провчити його  та й інших ханів  заодно, бо  вже  знесли все  Посулля, а  незабаром і до  Києва доберуться. Князь Володимир скаржиться, що  зовсім знелюдніла Переяславська Україна і люд  зубожів...

— Справді, йому  найбільше дістається від половців.

— Гадаю, треба  негайно збирати князів і рушати в  похід,  — твердо сказав Святослав.

— Я теж  такої думки.

— От  і  гаразд. Тоді  закличемо князів Ярослава, Ігоря, Всеволода Трубецького, Святослава Рильського і,  поки не розтали сніги, вдаримо на  поганих!

— Я буду готовий через  три  дні,  — погодився Рюрик. Святослав повернувся до Самуїла і Ждана.

— Дякую тобі,  Самуїле, і твому  молодому супутникові за таку  важливу звістку. Не  раз  ти  прислужувався мені  і всій Руській землі  — попереджував про  напади, викуповував полонеників, був моїми очима і вухами в далекій Половецькій землі. За  те  я  завжди був  вдячний тобі,  а  нині відшкодую твої збитки. Та й не обминемо ми з князем Рюриком нашою милістю і твого  друга...

— Ждана, — підказав Самуїл.

— Якщо Ждан захоче залишитися в  Києві, то  я  візьму його  до  своєї дружини — він  кмітливий хлопець і з  нього вийде сміливий воїн. А якщо не  захоче...

— Я  хотів  би  повернутися в  Сіверську землю, — вклонився юнак.

— Похвально, що  ти  любиш нашу Сіверщину... Я  теж севрюк... Тоді  я  попрошу князя Ігоря, щоб узяв   тебе  на службу, йому  потрібні, як  і мені, молоді сміливці.

— Дякую, княже.

— А тепер, якщо бажаєте скуштувати князівські учти, прошу  в гридницю, будете  моїми гостями. Славуто, проведи їх!

Самуїл і Ждан схилилися в поклоні.

4

Терем, велика мурована ротонда з позолоченим дахом, вже  гув  від  багатьох людських голосів. За  довгими, в  три ряди, столами сиділи бояри з  бояринями, духовні особи, воєводи з жонами, значні княжі мужі  та гридні.

Славута посадив Самуїла та Ждана в кінці столу.

— Кузьмище, — звернувся він  до патлатого немолодого гридня, — приглянь за моїми хлопцями. Щоб у них  і тарелі не порожні були  і щоб  не скучали вони тут! Бо ж я маю  бути біля  князів...

— Боярине! —  загув, як   у  бочку, старий  гридень. — З Кузьмищем не  пропадуть — буде  і в роті,  буде  і в блюді! Та й Стоян мені  допоможе в цьому!  — І він штовхнув ліктем свого молодого сусіду.  — Так  що  йди, боярине, і не турбуйся! Все  буде  гаразд!

Тим  часом стольники і чашники закінчили носити страви,  стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалі посилювався — наближався час  трапези.

І раптом всі  замовкли. До  гридниці ввійшли князі та княгині з чадами.

Гості  встали, схилили в поклоні голови і так  стояли, аж поки ті не всілися на