Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

Константін — єдині пасажири. У потягу з Бухареста їде старший джентльмен, кульгавий. Провідник добре його знає. Далі йдуть звичайні вагони, але справи це не стосується, тому що минулого вечора їх замкнули після того, як подали вечерю. Перед вагоном «Стамбул—Кале» є лише вагон-ресторан.

— Тоді схоже, — сказав повільно Пуаро, — що ми маємо шукати нашого вбивцю у вагоні «Стамбул-Кале». — Він повернувся до лікаря. — Гадаю, ви на це натякали?

Грек кивнув.

— О пів на першу ми в’їхали в замети. Відтоді ніхто не міг вийти з потяга.

Мсьє Бук промовив урочисто:

— Убивця серед нас… у цьому потягу…

Розділ шостий

Жінка?

— Перш за все, — сказав Пуаро, — варто перекинутися кількома словами з молодим Макквіном. Можливо, він надасть нам цінну інформацію.

— Звичайно, — погодився мсьє Бук.

Він звернувся до chef de train:

— Будь ласка, приведіть сюди Макквіна. — Chef de train вийшов із купе.

Провідник повернувся з купкою паспортів і квитків, які подав мсьє Буку.

— Дякую, Мішелю. Гадаю, буде краще, якщо ви повернетеся на свій пост. Ваші свідчення ми запишемо пізніше.

— Добре, мсьє.

Повернувшись, Мішель вийшов із купе.

— Коли ми поговоримо з молодим Макквіном, — сказав Пуаро, — можливо, мсьє le docteur пройде зі мною до купе вбитого?

— Звісно.

— А опісля, коли ми закінчимо з…

Але в цей момент chef de train повернувся в купе з Гектором Макквіном.

Мсьє Бук піднявся.

— Тут трохи тіснувато, — люб’язно зауважив він. — Сідайте на моє місце, мсьє Макквін. Тоді мсьє Пуаро сидітиме навпроти вас…

Він повернувся до chef de train.

— Звільніть вагон-ресторан від пасажирів, — сказав він. — Передамо його в розпорядження мсьє Пуаро. Опитуватимете пасажирів там, mon cher?

— Так, там буде найзручніше, — погодився Пуаро.

Макквін стояв і дивився то на одного, то на іншого, не зовсім розуміючи швидкий потік французької мови.

— Qu’est ce qu’il y a? — почав він старанно. — Pourquoi?..[36]

Енергійним жестом Пуаро вказав йому зайняти місце в кутку. Той сів і почав знову:

— Pourquoi?.. — Потім передумав і перейшов на рідну мову: — Що відбувається у потягу? Щось сталося?

Його погляд блукав від одного чоловіка до іншого.

Пуаро кивнув.

— Точно. Дещо трапилося. Приготуйтеся до удару. Ваш працедавець, мсьє Ретчетт, мертвий!

Макквін присвиснув. Крім того, що його очі трохи ширше розплющилися, він не виказував жодних ознак здивування чи смутку.

— То вони таки дісталися до нього, — сказав він.

— Що саме ви хочете сказати цією фразою, мсьє Макквін?

Макквін вагався.

— Ви припускаєте, — наполягав Пуаро, — що Ретчетта вбили?

— А хіба ні? — На цей раз Макквін здивувався. — Ну, — повільно продовжував він. — Саме так я й подумав. Ви хочете сказати, що він просто помер уві сні? Чому, старий був міцний, як… як…

Він замовк, не підібравши жодного порівняння.

— Ні, ні, — сказав Пуаро. — Ваше припущення цілком вірне. Мсьє Ретчетта вбили. Зарізали. Але хочу знати, чому ви були так упевнені, що то вбивство, а не природна смерть?

Макквін вагався.

— Я маю зрозуміти, — сказав він. — Хто ви такий? І що вам до цього?

— Я представляю міжнародну компанію спальних вагонів, — Пуаро замовк, а потім додав: — Я детектив. Мене звати Еркюль Пуаро.

Якщо він очікував вразити, то тут зазнав невдачі. Макквін просто сказав: «А, так?» — і чекав, що той продовжить.

— Можливо, вам це ім’я відоме?

— Ну, здається, знайоме, але я завжди думав, що так звати жіночого кравця[37].

Пуаро подивився на нього з огидою.

— Неймовірно! — сказав він.

— Що неймовірно?

— Нічого. Перейдімо до предмету обговорення. Я хотів би, мсьє Макквін, щоб ви розповіли все, що знаєте про покійника. Ви з ним родичі?

— Ні. Я… я був… його секретарем.

— Як довго ви обіймали цю посаду?

— Трохи більше року.

— Будь ласка, розкажіть мені все, що можете.

— Ну, я зустрів містера Ретчетта понад рік тому, коли був у Персії…

Пуаро перервав його:

— Що ви там робили?

— Я приїхав із Нью-Йорка, щоб оцінити можливості нафтової концесії. Не думаю, що ви захочете про це слухати. Мене з друзями добре обкрутили на цій справі. Мсьє Ретчетт жив у тому ж готелі. Він саме посварився зі своїм секретарем. Запропонував мені роботу, і я прийняв пропозицію. Тоді я був вільний, тому зрадів, що знайшов добре оплачувану роботу, так би мовити, без проблем.

— А потім?

— Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. У дорозі йому заважало незнання іноземних мов. Тому я швидше працював гідом, ніж секретарем. Гарні були часи.

— Тепер розкажіть мені все, що знаєте про свого працедавця.

Юнак знизав плечима. На його обличчі на мить з’явилося збентеження.

— Це не так просто.

— Яке його повне ім’я?

— Семюель Едвард Ретчетт.

— Він був громадянином США?

— Так.

— З якої частини Америки він походив?

— Не знаю.

— Що ж, розкажіть мені, що вам відомо.

— Правда в тому, містере Пуаро, що я нічого не знаю! Містер Ретчетт ніколи нічого не розповідав ні про себе, ні про своє життя в Америці.

— Як думаєте, чому?

— Не знаю. Я собі уявив, що, можливо, він соромився свого походження, деякі чоловіки такі.

— Чи таке пояснення задовольняє вас?

— Щиро кажучи, ні.

— У нього були якісь родичі?

— Він ніколи не згадував про них.

Пуаро наполягав.

— У вас же мали виникнути якісь здогади щодо цього, містере Макквіне.

— Так, правда ваша. Перш за все, я не вірю, що Ретчетт — його справжнє ім’я. Я припускаю, що він покинув Америку, щоб утекти від когось чи від чогось. І гадаю, що йому це вдавалося аж до останнього часу.

— А тоді?

— Він почав отримувати листи… листи з погрозами.

— Ви їх бачили?

— Так. Його кореспонденція належала до моїх обов’язків. Перший лист прийшов зо два тижні тому.

— Ті листи були знищені?

— Ні, думаю, кілька ще й досі в моїх папках. Один із них Ретчетт розірвав у нападі люті. Принести їх?

— Якщо ви такі люб’язні.

Макквін вийшов із купе. Він повернувся через кілька хвилин і поклав перед Пуаро