Читати книгу - "Карбід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але вчитель історії ніколи його Квазімодо не називав, оскільки у них, в учительській, гробаря між собою називали не інакше, як Ичі-хуй-ти'-в-пличі. А все через те, що добрячих двадцять років тому, на зорі української Незалежності, один учень на уроці української мови голосно заперечив учительці, коли та сказала, що в нашій мові немає слів, які починалися б на літеру «И». «Як це нема?!», — обурився учень-правдоруб. Учителька, Пресікаєнко Степанида Іллівна, упокой зі святими, Господи, її душу, спочатку подумала, що малий уже десь устиг нахапатися цих дурнуватих новомодних тенденцій, які пропонували еміграційні українські мовознавці, мовляв, має бути ирій та инший, а не вирій та інший. Але учень випередив учительку, викрикнувши: «А як же Ичі-хуй-ти'-в-пличі? Хіба це слово не на «и» починається?». Клас зайшовся реготом, а вчителька посиніла від злості, траснула малого указкою по писку, аж йому губа роз'юшилася. Учень розревівся, а клас почав сміятися ще голосніше. На гамір зайшов директор, якому Степанида Іллівна й пояснила всю ситуацію. Як завжди в Україні, справедливість опинилася на боці того, хто б'є й має бодай якусь адміністративну перевагу. Директор підійшов до учня, вліпив йому потиличник і підсумував: «По-перше, Ичі — не українське, а угорське ім'я. По-друге, не пличі, а плечі, і тоді воно не римується. А по-третє, завтра в школу прийди з батьками, поговоримо про твій поетичний талант, розумнику. А зараз — тиша і продовжуйте урок!».
Наступного дня малий прийшов у школу з батьками, які замість того, щоб захистити сина й здійняти скандал через його побиття, принесли коробку шоколадних цукерок і пляшку коньяку. Батько довго вибачався за поведінку сина, жалюгідно плазуючи перед директором і розхвалюючи школу. Наприкінці, коли вибачення вже були прийняті, він усе одно ще раз прогнувся, узявши вину на себе: «Розумієте, насправді це я винен, бо кілька тижнів тому в нас були гості, і ми згадували нещодавно загиблого однокласника, ну і, ясна річ, у цьому контексті виник Квазімодо, його потворність, всі ж його побоюються і не хочуть одного разу опинитися під його лопатою. Ось я й розповів, що пам'ятаю його ще з дитинства, коли ми хлопчаками кричали йому услід: «Ичі, хуй ти в пличі!», а малий бешкетник, вочевидь, підслухав ту розмову й фразу запам'ятав. Воно ж завжди так, до дітей усе найгірше ліпиться».
Інцидент вдалося зам'яти, але малому він надовго закарбувався в пам'яті — мабуть, перш за все через публічне приниження, коли з нього сміявся весь клас. Тому учень, а звали його Святослав Конар, вирішив за будь-яку ціну довести всім, що він римувати таки вміє. З поетами завжди так: усі ці вірші виринають із невичерпного джерела дитячих травм, принижень і комплексів. Святослав почав писати з кожної нагоди і — батькам та вчителям на подив — у нього навіть цілком непогано виходило. Настільки незлецьки, що часто старші просили його нашкрябати якийсь віршик до чергового ювілею завуча чи Дня перемоги. Проте справжнім планом підступного й злосливого поетика була, звісно ж, помста. Помста за приниження — і слава. Зрештою, поети тільки цього й прагнуть.
Через три роки після скандалу з іменем гробаря Святослав Конар у шкільному коридорі підійшов до Степаниди Іллівни й вручив їй учетверо складений аркуш. «Це мій вірш, який я присвятив Вам. Вибачте ще раз за все, що між нами було поганого, я хочу засвідчити Вам свою безмежну повагу і вдячність, адже саме Ви посіяли в моїй душі любов до рідного слова, саме Ви, Степанидо Іллівно, відкрили колись мій скромний талант, який нині цвіте на ниві української мови й літератури», — в очах учня горів непідробний вогник доброти, а щокою котилася скупа юнача сльоза. Святослав, як і кожен професійний поет, був лицеміром і брехуном. Тільки вчителька дізналася про це пізніше. А спочатку вона на радощах влетіла в учительську кімнату, де з криками: «Послухайте, ну ви лишень послухайте це!» — прочитала колегам вірш. Усі розчулилися і почали нахвалювати учня, якого виховала — за їхніми тодішніми словами — педагог від Бога. Вчителі одностайно пророкували Святославові Конару славу й безсмертя на гарячому лоні української поезії, яке уособлює Степанида Іллівна Пресікаєнко.
Як виявилося пізніше, метафора про лоно була напрочуд точною. Проте помітили це вже читачі обласної газети «Молодь Закарпаття», куди горда вчителька надіслала вірш свого вдячного учня. Газета опублікувала творіння молодого й перспективного поета під заголовком «Учительці від Бога — Пресікаєнко Степаниді Іллівні — від вдячного учня, поета й уродженця щедрої на таланти закарпатської землі Святослава Конара». Вірш звучав так:
Тільки Ваша любов до рідного слова,
Учителько мудра моя,
Підказала, де в мові нашій полова,
А де — золоті, чисті і вічні слова.
Піду я в життя важке та широке,
І довіку пам'ятатиму на своїй стезі
Зіткані з мудрості Ваші уроки —
Дивні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карбід», після закриття браузера.