Читати книгу - "Голова Мінотавра"

Навіть крізь паркан. Ви бачили коли-небудь тут цього вахмістра Полера?

— Ні, жодного разу, — швидко відповів камердинер.

— Неправда! — вигукнув Полер. — Адже ти заплатив мені в передноворічний вечір за те, що я привіз сюди жінку!

— Я ніколи вас не бачив, — повторив Ґорсеґнер. — І прошу не звертатися до мене на «ти». На Новий рік я був тут, але мене ніхто не турбував, і ніхто не дзвонив біля воріт. Із жодним візником я теж не розраховувався.

— Пане Ґорсеґнер, — буркнув Мокк, — ви стверджуєте, що мій працівник бреше?

— Пане капітане, я нічого не стверджую, — Ґорсеґнер весело розсміявся. — Я лише кажу, що я не бачив ані цього пана, ані жодної жінки, яку він начебто сюди привозив. Ані перед Новим роком, ані будь-коли раніше чи пізніше… — Він поплескав себе по плечах. — Прошу мені вибачити, але стає досить холодно, а я не вбраний так тепло, як ви… У вас ще є якісь запитання, пане капітане? Я охоче на них відповім.

— Ні, — Мокк люто поглянув на Полера, який перелякано зіщулився. — Дякуємо вам, пане Ґорсеґнер. На добраніч.

— Добраніч, панове, — відказав камердинер і жваво попрямував до будинку.

Щойно Мокк рушив швидким кроком, тягнучи Полера за комір, як собаки, біля яких уже не було господаря, почали вити й гавкати. Наблизившись до машини, капітан розмахнувся, наче дискобол, і кинув візником так, що той гепнувся на капот «Адлера».

— Може, поясниш мені все це, Полере? — Мокк зняв котелка й витер із чола піт. — Хто з вас бреше, ти чи він? Поясниш мені це, чи підемо до Гестапо?

Переляканий візник зняв кашкета й пригладив волосся. Він схилив голову й благально дивився на Мокка. Кашкета нервово стискав і м’яв у долонях. Полер нагадував Моккові його власного батька, бідного вальденбурзького шевця, якого колись викликали до директора гімназії. Директор верещав і погрожував Віллібальдові Моккові, бо його син, присутній тут гімназист Ебергард, виявився ганьбою славного навчального закладу. Таємна поліція схопила його разом із двома іншими учнями в борделі. Засоромлений швець, убраний у святковий костюм, стояв перед роз’юшеним директором і жмакав у долонях кашкета, так само, як це робив зараз Полер.

— Адже ви знаєте, що я б вам не збрехав, — промовив візник крізь сльози. — Ви й справді не впізнаєте мене, пане капітане? Я розумію, це було так давно, а я виглядав тоді стрункішим, та й волосся в мене було густіше. Я працював у театрі…

— Мабуть, що впізнаю, — відповів Мокк. Він намагався пригадати, але в його спогадах не було Полерового обличчя, не кажучи вже про якийсь театр. — То й що з того, що впізнаю?! — він знову розлютився. — Якщо й упізнаю, то звідки мені знати, що ти не брешеш?

— То була не справжня жінка, — прошепотів Полер.

— Що ти сказав? — Мокк надяг котелок і схилився над візником. — Скажи-но мені на вухо!

— То був переодягнений чоловік, — трохи голосніше сказав Полер. — Я привіз його до цього камердинера. Він теж педераст, і приховує це. Ви ж знаєте, як із цим зараз… Гестапо, концтабір… Це не золоті двадцяті.

— А звідки ти знаєш, що ця жінка — то переодягнений чоловік? Звідки? Бо сама занесла важку валізку? Звідки тобі відомо, що камердинер педераст? — Мокк відчував збудження, наче собака, що взяв слід.

— Я їх знаю, упізнаю будь-кого з них… Адже ви знаєте, ви ж мене знаєте… Тоді, багато років тому ви були кримінальним радником, не капітаном, як зараз… Ви поставилися до мене тоді, як до людини.

Мокк замислився, дивлячись на темний Шайтніґер-парк. Вітер похитував голі гілки. Тут, під цими деревами був туалет, де зустрічалися педерасти… Капітан пригадав собі одну акцію, у якій він брав участь. Власне кажучи, він не хотів жодних розповідей. Не хотів вислуховувати чергової історії, банальної, болісної й цілком передбачуваної. Йому хотілося піти додому, де напевне вже немає пастора Кребса, і сісти біля столу із чарочкою коньяку, щоб зосередитися. А потім, пізно вночі, розкласти шахівницю й пригадати собі різні варіанти закритих дебютів, які він полюбляв найдужче.

— Гаразд, я вірю вам, Полере, — буркнув Мокк. — Сідайте, бо ще Бібі трапиться клієнт, і що тоді буде з вашим екіпажем?

Він увімкнув двигун. Полер не насмілився сісти біля Мокка й скулився від холоду на задньому сидінні. Капітан теж ізмерз. Проминувши парк, Фюрстенбрюке й церкву святого Петра Канізія, що видніла з-за оголених дерев, він вдивлявся у вікна великих сецесійних кам’яниць на Кайзер-штрасе, у яких уже гасло світло. Ось приїде додому, і спершу сяде біля печі й буде там довго грітися. Тоді з’їсть пізню вечерю. Печінку із цибулькою. А тоді наллє собі келишок коньяку. Машину трохи занесло на Кайзер-брюке, але це була єдина неприємна несподіванка на засніжених вулицях, де лише зараз почали з’являтися підводи з піском. Удруге занесло біля вокзалу, але Мокк зробив це навмисно. Маневр привернув увагу лише одного сонного візника й Бібі, що сиділа на козлах екіпажа з якимось чоловіком.

Мокк обернувся до Полера.

— На добраніч, Полере!

— Добраніч, пане капітане, — візник узявся за ручку дверцят, але за мить відпустив її. — Я знаю, що ви мене не пам’ятаєте, бо були тоді добряче напідпитку. Хочу вам подякувати.

— Ти ж мені вже дякував! — кинув Мокк байдуже. — Бо я поставився до тебе по-людськи. Я це вже чув… Йди, а то Бібі перетворить твого візка на бордель!

— Не за це, пане капітане, — Полер, здавалося, не чув Моккових слів. — Не за це, а за те, що ви мене не мордували дорогою, мовляв, звідки ви мене знаєте, як ми зустрічалися й таке інше… Ви знали, пане капітане, що ця розмова буде для мене мукою. Що в мене є дружина й діти. За це я вам дякую.

Мокк засміявся. Простягнув Полерові руку.

— Хай тобі ведеться в Новому році!

— Дякую і навзаєм, пане капітане! — візник міцно потиснув Моккову долоню.

— Але ти не думай, Полере, — додав, усміхаючись, Мокк, — що я такий делікатний, як тобі здається. Я не розпитував тебе, бо мене вже втомлюють усі ці ганебні звіряння. Особисті історії мешканців цього міста — це суцільні гріхи й розпуста. У мене голова настільки забита тими оповідками, що для нових місця вже немає. Йди собі з Богом, Полере, і гріши далі, але обережно, і не потрапляй на очі гестапівцям.

— Сьогодні ви теж поставилися до мене, як до людини. Навіть цьому камердинерові сказали, що я ваш працівник. А я вам скажу, що якби ви захотіли, то я ним стану. Тут, біля вокзалу, багато чого стається,