Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 122
Перейти на сторінку:
блукав мережею. Втомившись, відклав лептоп і взяв до рук книгу — «Капітан Панталеон і Рота добрих послуг» Маріо Варґаса Льоси. Історія мала би бути веселою, принаймні точно не нудною — обкладинка обіцяла «феноменальний гостросатиричний роман, який висміює військово-бюрократичну машину, духовенство й усю державну систему Перу», — але чомусь здалася більш пласкою, ніж інтернетівські приколи із «ВКонтакту», і я закуняв. За чверть до півночі мене розбудила книга, що з’їхала з грудей на ліжко. Я відклав її, вимкнув світло, перекинувся на лівий бік і знову заснув.

Удруге прокинувся за п’ять хвилин до першої. Я не розплющував очей, вирішивши, що мене розбудила Єва, однак, прислухавшись, збагнув, що це не так. Із коридору не долинало жодного звуку: отже, дружина ще не повернулася. Водночас мене огорнуло дивне відчуття, наче я не сам у спальні. Я безпомилково відчував чиюсь присутність. І це не могла бути Єва: вона нізащо б не прослизнула до кімнати безшумно.

Я розплющив очі й від несподіванки здригнувся. Просто наді мною — за лічені сантиметри від ліжка — стояв Теодор. Малюк фактично нависав над моєю головою. Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як вивітрюється переляк, і, відгорнувши ковдру, вперся ліктем у подушку та підпер долонею голову. Чекав, що він скаже. Таке вже траплялося: Тео, як не міг заснути, часто приходив до спальні й просився до нас із Євою в ліжко. Я навіть простяг над ковдрою праву руку, щоби торкнутися його й запитати, чому він не взяв із собою Юаня Михайловича, коли страх, що так швидко минув, раптово накрив мене знову. Спалахнувши вогником на денці живота, він повільно поповз до горла.

Щось було не так. Щось було дуже неправильно.

Коли я сперся на подушку, Теодор не відреагував. Він продовжував дивитися в точку, де знаходилася моя голова, поки я спав. Моя рука застигла в повітрі, а тоді опустилася назад на ковдру. Я лежав, заціпенівши, чекав, що хлопчак що-небудь промовить, ворухнеться абощо, проте він німував. Повільні, розтягнуті секунди злипалися, спливла хвилина, друга, третя, але Тео продовжував мовчати.

Відтуливши голову від долоні, обережно зазирнув йому в обличчя. Очі були напівзаплющеними й нерухомими, нижня губа ледь відвисала. Тео спав.

Чи ні?

Руками та спиною прокотилася хвиля кусючого холоду. Шкіру обсипало пухирцями. Я не бачив ті пухирці в темряві, але від них шкіру стягнуло так, що здавалося, наче ті завбільшки з льодяні тороси в Антарктиді.

Як довго він так стоїть?

Я акуратно, не поспішаючи, помахав рукою перед обличчям Теодора. Нічого. Жодної реакції. Малюк скидався на воскову статую, покинуту скульптором біля мого ліжка.

Зрештою я не витримав і пошепки погукав сина:

— Гей, Тео.

Він миттю зреагував, повівши головою на звук мого голосу. От тільки повіки так і лишалися напівопущеними, з-під війок і далі визирали півмісяці моторошно білих очних яблук. Мені стало по-справжньому страшно. Я усвідомлював, що Тео спить, але не знав, чи варто його будити. І якщо варто, то як?

Чорт забирай, скільки часу він нависає наді мною?

Намагаючись не скрипіти ліжком, я підвівся й обійшов Теодора. Рахуючи удари серця, зупинився за його спиною — хвилину, дві, три, — а тоді позадкував до виходу зі спальні. До коридору. Навіщо? Хрін його знає. Я мало що усвідомлював у ту мить, окрім того, що мушу щось робити. Кілька секунд Тео не рухався, а тоді — коли ледь рипнули двері між спальнею та коридором — скинув голову й повернув її до мене. Повернув по-особливому — так повертають голову незрячі. Почув. Повіки, проте, залишалися напівопущеними. Він чув, але не бачив мене.

Я продовжив задкувати й повністю опинився в коридорі, коли Теодор розвернувся та посунув за мною. Голова ледь зігнута, повіки напівзаплющені, руки звисають уздовж тіла.

Мені стало так холодно, що закортіло до туалету. Якщо у спальню ще проникали слабкі відблиски знадвору — від вуличних ліхтарів і з вікон сусідніх будинків, — то в коридорі панувала цілковита темрява. Я бачив лиш обрис, у якому було важко вгадати сина. І цей обрис наступав, заганяючи мене в пітьму.

Я більше не міг стримуватися.

— Агов, Тео! Тео! ТЕОДОРЕ! Прокинься! Що з тобою?

І тоді він відкрив очі. Хтось наче прокрутив очні яблука, поставивши райдужки на місце. Тео побачив мене. Стрепенувся й заплакав.

— Тату, тату!

Присівши навпочіпки, я обхопив його холодними тремтячими руками.

— Тобі знову щось погане наснилося?

Малюк горнувся до мене й нічого не відповідав, лише скімлив:

— Тату, тату, тату…

Через п’ять хвилин у замку скреготнув ключ і вхідні двері розчинилися. На порозі у чітко окресленому прямокутникові світла застигла Єва, не розуміючи, чому її син і чоловік сидять, обнявшись, на підлозі у полоненому мороком коридорі.

9

Навесні 2013-го почалися «провали».

Уперше про те, що Теодор немовби кудись «провалюється», застигаючи й упродовж кільканадцяти секунд не реагуючи на зовнішні подразники, я почув від Єви. Була остання субота березня — чи не єдиний за весь місяць ранок, коли ні я, ні Єва нікуди не поспішали. Ми валялись у ліжку та дивились «Ревізор» по «Новому». Новий сезон реаліті-шоу з невгамовною Фреймут стартував кілька тижнів тому.

— Учора дещо помітила, — відкинувшись на подушку, озвалася дружина.

— Умгу?

Протягом минулих трьох діб я відбув дві зміни в Zoom Support — одну нічну й одну денну — та двічі виїжджав таксувати. З учорашнього виїзду повернувся о третій ранку, не заробивши й двохста гривень. Я був утомлений і неналаштований розмовляти. Не хотілося навіть думати. Все, чого прагнув у ту мить, — лежати. Просто лежати й усе.

— Це стосується Тео. Вчора щось сталося. Ми гралися конструктором із кульками, тим, що твоя мама на Різдво принесла, — я кивнув, бо сам вибирав конструктор-лабіринт Cheatwell Marbureka з набором скляних кульок, який потім купила мама, — і Тео раптом завис.

— Тобто — завис?

— Не реагував на мене. Він завмер, утупився в одну точку й… усе. Спочатку я намагалася привернути його увагу, потім торкнулася, потім поторсала, але він не реагував. Ні рухом, ні звуком. Мені здавалося, що він навіть не дихав. Тео… — Єва спохмурніла, їй неприємно було згадувати те, що відчувала, та все ж договорила, — він наче помер на кілька секунд. А тоді повернувся та продовжив запускати кульки лабіринтом. Ніби нічого не сталося.

На екрані Ольга Фреймут влаштовувала скандал у, як на мене, цілком пристойному закладі. Думки не ліпилися докупи, страшенно хотілося спати.

— Гадаєш, щось серйозне?

Єва довго мовчала перед тим, як відповісти:

— Це вже не вперше, Мироне.

— Чому раніше не

1 ... 9 10 11 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зазирни у мої сни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зазирни у мої сни"