Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

остаточно впевнився в тому, яким чином такі квіти на світ з'являються.

Він замовкає, повз нас проходять двоє хлопців у футболках «Динамо-чемпіон» — покурити в тамбур.

— Кажете, олівець, — чи то здоровань повірив, чи то вирішив підіграти.

— Саме він! Виявилося: що ним не намалюєш, все… уречевлюється, чи що. Головне, потрібно рукою або чимось іншим накрити малюнок, лише на мить — а потім піднімаєш, і воно вже… існує.

— Та-ак, знатна штуковина була б…

— Вважаєте? Я також на початку вирішив: оце так-так! Пощастило нечувано. Як гадаєте, що намалював після квітки?

Здоровань стенає плечима: йому спекотно і нудно від вигадок попутника, до того ж він ще не доїв, але хрумкотіти огірком незручно, доводиться терпіти і слухати.

— Вентилятор! — зізнається майже-дід. — У мене в кімнаті завжди задуха, от і вирішив… Давно мріяв, між іншим! Любовно так вималював усі лопасті, корпус, кнопочки «швидше-повільніше», шнур, вилку. Вентилятор, само собою, уречевився. Я вилкою в розетку — не всовується. Відстань між штирками маленька. Я заміряв, перемалював. Вставив, увімкнув. Не працює. Думаю: в механізмі якісь неполадки. Розбирати корпус, а корпус не розбирається! Ну, розбив я його врешті-решт молотком. Розбив, зазирнув подивитись, у чому річ — усі деталі на місці. Ну, всі до однієї (я ж трохи в техніці кумекаю, знаю, що кажу). І — не працював, хоч ти лусни!..

Уболівальники-«динамівці» повертаються, змушуючи майже-діда вкотре перервати розмову.

Пройшли.

— Ну, гаразд, із вентилятором не склалося — і біс із ним. Так я, дурень, слоненя намалював… От ви колись намагалися намалювати слоненя? Не мультяшного, а справжнього.

— А нащо вам знадобилося слоненя?

Майже-дід червоніє:

— Думав онучці подарувати. Ну, вона якось книжку прочитала, і відтоді це її мрія: мати живе слоненя. І я — намалював. Хобот, вуха, очі (бивнів не робив — у слоненят, здається, нема бивнів), ноги, хвостик. Усе як слід. Знаєте, що з ним трапилося?

— Здохло ваше слоненя, — похмуро промовляє здоровань. — Певно, що здохло.

— Так, — майже-дід глибоко зітхає, — так воно і було. Хоча кілька секунд жило… Як воно кричало!.. Як!.. Але я про інше, знаєте. Я багато ще потім перепробував різного уречевлювати, і нічого в мене не виходило. Бо я з дитинства не вмію малювати, так, не вмію. А…

— Пробачте, до чого тут зміни в історії? — втомлено запитує здоровань і тужливо дивиться на двері в тамбур.

— Ну, це ж так просто. Адже якби я вмів малювати по-справжньому, щоб намальоване працювало, я міг би, скажімо, уречевити сотні тонн харчів, споруджувати будинки, я б…

— Паперу б не вистачило, — презирливо кидає здоровань.

— Так, — промовляє майже-дід тихо-тихо, його слова стають ледь чутними на тлі перестуку коліс і розмов у сусідніх плацкартах, — саме так. Але в кожної медалі є й зворотній бік. Уявіть, я коли почув про війну, одразу й подумав: адже я міг би зупинити її… Мені так здається принаймні.

— Як? Намалювати «мир в усьому світі»?

Майже дід хитає головою і вимовляє лише п'ять слів, але на здорованя вони діють убивчо: він блідне і перестає дихати.

— Ґумка на іншому кінці олівця.

— Так-так, ґумка. Я випадково собі нею стіл продірявив, — гірко посміхається. — Досі хто не приходить — дивується: як ти так… примудрився!

Здорованеві стало не по собі.

— Тож… олівець…

— Я спалив його.

Вони мовчать, я мовчу, катається по пластиковому столику нез'їдене варене яйце.

— Чому? — запитує нарешті здоровань. — Невже тільки тому, що не вміли малювати?

Майже-дід хитає головою:

— Ні, не тому.

Він цокає язиком і починає нестерпно довго розправляти пожмакану фіранку на вікні.

— Не тому. У мене ж часу було — вагон. Безліч у мене було часу. Та-а… Я навчився малювати — так, щоб працювало, і… Розумієте, я навчився малювати… От чому.

Ми всі кудись їдемо, їдемо. Шелестить зіжмаканою серветкою фіранка. Сусіди більше не кажуть ні слова. Я прокидаюсь.

Зобразіть мені рай

Світлій пам'яті безсмертного Флорентійця

Поміж світанком і заходом знову безодня в'язких спалахів й агоній: і відповість тобі якийсь сторонній із вицвілого дзеркала нічного.

От все, що є: нікчемна мить без краю, — й немає інших пекла або раю.

Х. Л. Борхес

— Яким ви уявляєте собі рай, юначе?

Він не знав. Ніколи над цим не замислювався.

Навіть зараз, лежачи на лікарняному ліжку, загіпсований від п'ят до підборіддя, — не замислювався. Хоча, певно, слід було б… Але коли, перебігаючи дорогу, побачив «Жигулі», що вислизнули з-за повороту, — було пізно, а тепер… Тепер тим більше ні до чого. Адже живий; доктор сказав, що «ранувато вам помирати, юначе».

То навіщо ж питає?

Данько в'яло махнув рукою-клешнею (вся у бинтах, і свербить нестерпно!):

— Не знаю, — відповів. — Рай? Н-ну, він таки, бачте, у хмарах, із янголами німбастими і з цією… з брамою. Ковані ґрати, замок амбарний і… і колючий дріт угорі натягнуто, щоб кому не слід не лазили.

— Цікаво, — доктор почухав сизувату щетину на підборідді й кивнув — більше, здається, самому собі. — А чому саме так?

— Ну, який рай без хмар і янголів? А дріт… не знаю, уявив раптом. А ви чому запитуєте, Михайле Яковичу?

— Ви ж художник, правильно? — він перехопив Даньчин засмучений погляд на забинтовану руку і посміхнувся: — Не турбуйтеся, малювати зможете. За кілька місяців, якщо будете поводитись пристойно і дотримуватись усіх розпоряджень, я ще побачу, як ви танцюєте! А щодо раю… Можливо, колись ми повернемося до цієї розмови. Поки що відпочивайте, набирайтеся сил.

Він пішов, залишивши після себе міцний солодкуватий запах тютюну і надію, несподівану і недоречну.

Танцювати… З ким Данько буде танцювати за кілька місяців?..

Медсестри сказали, що зателефонували Ларисі й переказали через молодшого брата щодо Данька — мовляв, у лікарні, але нічого серйозного. Данько, щойно прийшов до тями, замордував медсестер і нянечок питаннями, раз навіть передзвонювали при ньому, але тоді ніхто слухавку не взяв. «Та не хвилюйся ти, — заспокоювала Ксенія Борисівна, медсестра, чимось невловимо схожа на Даньчину маму. — Ми й адресу змусили записати, і повторити, щоб не помилився. Приїде вона, обов'язково приїде. Може, все ж бабусі твоїй повідомити?»

Тут Данько закомизився: після смерті батьків бабуся сама його виховувала, все пенсію збирала, щоби міг поїхати в місто в художній вступати. Данько, звичайно, і свої заощадження мав, йому б вистачило, але вона тоді примудрилась потайки до валізи запхати, аж в общазі побачив. Потім надсилав їй, скільки міг… але нечасто, стипендії ледве вистачало.

Словом, якщо бабуся, не приведи Господи, дізнається (і якщо їй