Читати книгу - "Червоногрудка"

пташина то десь зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Поверх мушки «Сміт-Вессона» 38-го калібру він дивився на нерухому спину за склом. Палець лежав на курку. Учора хтось по телевізору розповідав про те, як повільно може тривати час.

«Гудок, Елен. Натисни на чортів гудок, це ж агент Секретної служби».

Час точився повільно. Як новорічна ніч перед тим, як проб’є дванадцята.

Перший мотоцикл порівнявся з квитковою касою, а впівока Харрі все ще бачив червоногрудку, що перетворилася на маленьку цятку. Час на електричному стільці перед поворотом рубильника.

Харрі до відказу натиснув на курок. Раз, удруге, втретє.

І тоді час рвонувся і полинув до болю нестримно. Темне скло на мить побіліло, обсипавшись на асфальт дощем осколків, і Харрі встиг побачити руку, що зникала за вікном. А потім почувся шелесткий шум дорогих американських автомобілів — і затих.

Харрі дивився на віконце каси. Жовте листя, підняте кортежем, усе ще кружляло в повітрі, падаючи на брудну сіру траву. Він дивився на віконце каси. Знову стало тихо, і на якусь мить Харрі здалося, що він — на звичайнісінькому залізничному переїзді в Норвегії, що довкола — звичайнісінький осінній день, що ген там — звичайнісінька станція техобслуговування. І навіть у повітрі пахло звичайною ранковою прохолодою, вогким листям і вихлопними газами. І це приголомшило його: може, нічого й не було?

Він усе дивився на віконце каси, аж раптом тривожний, наполегливий гудок «Вольво» за його спиною розітнув день навпіл.

ЧАСТИНА ДРУГА

БУТТЯ

ЕПІЗОД 9

1942 рік

Вогні спалахували в сірому нічному небі, і воно нагадувало брудний равендук шатра, напнутий над цією бездушною голою землею. Може, росіяни почали наступ чи просто вдають, що почали його, — зараз це не можна було знати напевно. Гюдбранн лежав на краю окопу, підгорнувши ноги під себе, обома руками стискаючи гвинтівку, і, вслухаючись у далекі, приглушені громи, дивився на згасаючі спалахи. Він знав, що йому з його курячою сліпотою не варто дивитися на ці спалахи, інакше можна не помітити російських снайперів, які повзуть по снігу нейтральної смуги. Але він і так їх не бачив жодного разу, лише стріляв по чужій команді. Як зараз.

— Он він лежить!

Це був Даніель Гюдесон, єдиний міський хлопець на весь загін. Решта були з місць, назви яких кінчалися на «далечінь» — «долина». Одні долини — широкі, інші — глибокі, тінясті й безлюдні, зовсім як рідні місця Гюдбранна. Але не Даніель! Не Даніель Гюдесон, з його високим, ясним чолом, блискучими блакитними очима та білозубою посмішкою. Він був з осередку прогресу.

— Шістдесят градусів лівобіч від куща, — скомандував Даніель.

Куща? Але ж тут, на зритій бомбами землі, не було жодного куща. Ні, схоже, він там таки був, бо інші вистрілили. Клацання, постріл, свист. Кожна п’ята куля летіла, як блищак, по параболі. Слід трасуючої кулі. Куля летіла в темряву, але потім ніби втомлювалася, тому що швидкість швидко зменшувалася, і куля м’яко падала на землю. Принаймні так здавалося. Гюдбранн подумав, що такими повільними кулями неможливо когось убити.

— Утік! — з досадою і ненавистю кинув хтось. Сіндре Фьоуке. Його обличчя майже зливалося з камуфльованою формою, вузькі темні очі вдивлялися в морок. Він був родом з відлюдного хутора, звідкись з верхів’їв долини Гюдбраннсдаль, либонь, з темного куточка, куди рідко зазирало сонце, бо був дуже блідий. Гюдбранн не знав, чому Сіндре пішов на фронт, але чув, що його батьки й обидва брати належали до партії «Національного об’єднання»[6], швендяли округою з пов’язкою на рукаві і виказували тих, у кому підозрювали «йоссинґів»[7]. Даніель частенько казав, що коли-небудь вони й самі скуштують батога та наберуться лиха від донощиків і всіх, хто має з війни зиск.

— Оце вже ні, — відповів Даніель і притулився щокою до приклада гвинтівки. — Жоден більшовицький диявол не втече непомітно звідси.

— Він знає, що ми його побачили, — сказав Сіндре, — і заліг у траншею.

— Оце вже ні, — повторив Даніель і прицілився.

Гюдбранн вдивлявся в цю сірувато-білу пітьму. Білий сніг, біла камуфляжна форма, білі спалахи. Небо знов освітилося. Настом забігали тіні. Гюдбранн знов поглянув угору. Червоні й білі спалахи над пругом супроводжував далекий гуркіт гармат. Ненатурально, як у кіно, — якщо не рахувати тридцятиградусного морозу, і вони були тут самі, без жодної надії на підкріплення. Може, цього разу справді почався наступ?

— Ти надто довго вовтузишся, Гюдесоне, він давно втік. — Сіндре сплюнув у сніг.

— Оце вже ні, кажу, — повторював Даніель усе тихіше й тихіше, все ще намагаючись прицілитися. І невдовзі вже з його уст не здіймалося ані хмарки пари.

Раптом — гучний вискотливий свист, крик: «Стережися!» — і Гюдбранн упав на обмерзле дно окопу, закривши голову руками. Земля здригнулася. Градом посипалося буре обледеніле груддя землі. Одна грудка вдарила Гюдбранна в шолом і впала просто перед його обличчям. Він і далі лежав і лише коли подумав, що все скінчилося, вирішив підвестися. Було тихо, падав сніг, його обличчя миттю вкрилося вуаллю м’яких сніжинок. Кажуть, ніколи не чуєш тієї гранати, від якої загинеш, та Гюдбранн перебачив усього, тож знав, що це не так. Спалах на мить освітив окоп, і він устиг розгледіти бліді обличчя інших вояків, їхні тіні, які в цьому бентежному світлі ніби повзли до нього звідусіль по стінах окопу. Але де ж це Даніель? Даніель!

— Даніелю!

— Я його порішив, — сказав Даніель, усе ще лежачи на краю окопу.

Гюдбранн не йняв віри своїм вухам.

— Що ти сказав?

Даніель сповз униз, обтрусив із себе сніг та груддя землі, широко посміхнувся.

— Щоб жодному російському дідькові не кортіло стріляти по наших. Я помстився за Турмода, — і, щоб не посковзнутися, уперся підборами в край окопу.

— Ні хріна! — закричав Сіндре. — Ні хріна ти не міг поцілити в нього, Гюдесоне. Я бачив, як росіянин зник у тій траншеї.

Погляд його маленьких очей перебігав з одного вояка на іншого, ніби запитуючи, чи вірять вони в Даніелеву похвальбу.

— Правильно, — сказав Даніель. — Але за дві години розвидняється, і він подумав, що йому час вибиратися звідти.

— Еге ж, і він поквапився з цим, — поспішив сказати Гюдбранн. — І виліз з іншого боку. Так, Даніелю?

— Чи так, чи інак, — посміхнувся Даніель. — Усе одно я його прикінчив.

Сіндре зашипів:

— А зараз ти заткнеш свою балакучу пельку, Гюдесоне.

Даніель знизав плечима, перевірив зарядник і взяв нову жменю патронів. Потім обернувся, підкинув на плече гвинтівку, вперся носком чобота в обмерзлу стіну траншеї